Наприкінці треба буде обов’язково згадати і про токсодона — велетенську морську свинку зростом у десять футів із виступаючими вперед гострими зубами, яку ми підстрелили якось на світанку біля водопою.
Згодом розповім про все це детальніше і поряд із нашими пригодами любовно опишу чудові літні вечори, коли ми четверо мирно лежали десь на лісовій галявині серед невідомих нам яскравих кольорів і, споглядаючи вгору крізь обтяжені соковитими плодами гілки дерев, дивувалися химерним птахам, що пролітали у високій блакиті неба, потім переводили погляди на густу траву та спостерігали за дивними істотами, які виповзали зі своїх нірок поглянути на нас; опишу довгі місячні ночі, коли ми випливали човнами на середину озера і з мимовільним страхом задивлялися в його блискучу гладь: раптом якесь фантастичне чудовисько злетіло над водою, пустивши по ній широкі кола... ось темна глибина спалахнула зеленуватим світлом, що позначає шлях нової, невідомої нам істоти... Я запам’ятаю ці картини в усіх подробицях, і колись моя пам’ять і моє перо віддадуть їм належне.
Але ви, мабуть, спитаєте, як ми могли займатися такими спостереженнями, коли нам варто було і вдень, і вночі шукати способу повернутися в цивілізований світ. Відповім, що ми всі ламали над цим голову, але марно. З’ясувалося лише одне: на допомогу індіанців розраховувати не доводиться. Вони були нашими друзями та ставилися до нас мало не з рабської відданістю, але як тільки ми зводили мову про допомогу, про те, щоб перетягнути до прірви якусь довгу дошку або сплести линву зі шкіряних ременів і ліан, нас відразу ж осаджували м’якою, але рішучою відмовою. Індіанці всміхалися, підморгували нам, хитали головами, та далі цього справа не йшла. Старий вождь і той не здавався, і лише його син Маретас сумно поглядав на білих людей і знаками висловлював їм своє щире співчуття.
Після битви з мавпами індіанці дивилися на нас, як на надлюдей, котрі несуть запоруку перемоги у своїх таємничих трубках, що вивергають смерть, і думали, що поки ми з ними, удача залишатиметься на їхньому боці. Нам пропонували червоношкірих дружин і власні печери, аби ми погодилися забути свій народ і назавжди залишилися на плато. Поки що все минало тихо і мирно, але ми знали, що наші плани слід зберігати в таємниці, позаяк, дізнавшись про них, індіанці могли затримати нас у себе силою.
Незважаючи на можливість зустрічі з динозаврами (втім, ця небезпека була не настільки вже й велика, бо, як уже йшлося раніше, вони полюють головним чином ночами), за останні три тижні я двічі ходив у наш старий табір навідати Замбо, котрий, як і раніше, залишався на своєму посту біля підніжжя гірської гряди. Мої очі жадібно ковзали по неосяжній рівнині в надії, що звідти до нас прийде довгоочікувана допомога. Але порослі кактусами простори були безлюдні, і ніщо не порушувало їхньої одноманітності до ледве видної звідси стіни бамбукових заростей.
— Вони скоро прийдуть, пане Мелоун. Зачекайте ще тиждень. Індіанці прийдуть із линвами і знімуть вас звідти! — підбадьорював мене наш чудовий Замбо.
Вдруге я заночував у старому таборі, а вранці на зворотному шляху мене чекав сюрприз. Я повертався добре знайомою дорогою і був уже недалеко від болота птеродактилів, коли попереду з-за кущів раптом з’явився якийсь дивний предмет. При найближчому розгляді виявилося, що це чоловік, котрий пересувався, одягнувши на себе щось на кшталт футляра або очеретяної клітки, що захищала його з усіх боків. Яким же було моє здивування, коли я впізнав у цьому чоловікові лорда Джона Рокстона! Побачивши мене, він виліз із цього безглуздого пристосування та засміявся, але вигляд у нього був дещо збентежений.
— Це ви, юначе? — озвався лорд Джон. — От уже не очікував такої зустрічі!
— Що ви тут робите? — поцікавився я.
— Навідував своїх друзів-птеродактилів, — спокійно пояснив він.
— А це ще навіщо?
— Цікаві звірятка! Однак жахливо негостинні. Та ви й самі знаєте, як вони зустрічають непроханих гостей. Ось я й спорудив собі такий кошичок, щоб захиститися від їхніх ласк.
— А що вам знадобилося на цьому болоті?