Лорд Джон допитливо поглянув на мене, і я побачив, що його терзають якісь сумніви.
— Гадаєте, що допитливість властива лише людям, котрі мають звання професора? — сказав він нарешті. — Я вивчаю ці милі створіння, ось і все. Досить вам такого пояснення?
— Даруйте, — вибачився я.
Але щирість не зрадила лорду Джону і цього разу, тому він засміявся:
— Не ображайтеся, юначе. Я хочу роздобути для Челленджера маленьке курча. Це моє головне завдання. Ні, дякую, ваша допомога мені не потрібна. Я в цій клітці нікого не боюся, а ви беззахисні. Ну, бувайте здорові, чекайте мене до вечора.
Він натягнув на себе свій безглуздий кошик, обернувся і пішов до лісу.
Якщо поведінка лорда Джона була трохи дивна в ці дні, то що вже казати про Челленджера? Варто зазначити, що наш професор мав якусь магнетичну силу для індіанок, і тому йому доводилося завжди носити при собі велику пальмову гілку, якою він відганяв своїх шанувальниць, наче мух, коли вони аж надто допікали йому своєю увагою. Уявіть собі, яке це було видовище! Мабуть, найкомічніше з усіх, які мені довелося бачити в Країні Мейпла Вайта. Викидаючи носаки в боки, Челленджер крокує із символом влади в руці, а за ним, наче за чорнобородим оперетковим султаном, тягнеться почет індіанських дівчат у шатах із тонкого рослинного волокна.
Що ж до Саммерлі, то його цілком поглинуло вивченням світу комах і пернатих Країни Мейпла Вайта, й увесь свій час він проводив за препаруванням здобутих екземплярів (якщо не брати до уваги тих годин, які витрачав на сварку з Челленджером, котрий нібито не бажав врятувати нас зі скрутного становища).
Челленджер узяв собі за звичку зникати щоранку та повертатися лише серед дня з таким урочистим виглядом, буцімто на його плечах лежав найважчий тягар відповідальності за якусь надзвичайно серйозну справу.
Якось, не розлучаючись із пальмовою гілкою, він повів нас за собою і відкрив нам свої таємні плани. Ми вийшли на невеличку галявину посеред пальмового гаю та побачили один із тих грязьових гейзерів, про які я вже згадував. Навколо було розкидано безліч пасів, нарізаних із шкур ігуанодонів; тут же лежав великий шматок перетинчастої плівки — згодом з’ясувалося, що це не що інше, як вискоблений і висушений шлунок рибоподібної ящірки. У цій прошитій по краях плівці були залишені маленькі отвори для ланок бамбука; їхні протилежні кінці сполучалися з глиняними вирвами, в яких збирався газ, що виділявся бульбашками в гарячих струменях гейзера. Незабаром опала плівка стала повільно надуватися та проявляти настільки явний намір летіти вгору, що Челленджеру довелося прив’язати паси, що оперізують її, до дерев. Через півгодини вона перетворилася на справжню повітряну кулю, і, судячи з того, як ця куля натягувала ремені та пнулася вгору, її підйомна сила була велика. Челленджер мовчки споглядав на витвір свого генія та самовдоволено погладжував бороду — справжнісінький щасливий батько, котрий милується своїм первістком.
Тривалу мовчанку порушив Саммерлі.
— Невже ви маєте намір запропонувати нам піднятися на цій штукенції? — крижаним тоном спитав він.
— Поки що я наміряюся продемонструвати перед вами її потугу, любий Саммерлі, щоб у вас не виникло жодних сумнівів щодо цього.
— Тоді раджу вам негайно викинути з голови ці дурниці, — рішуче заявив Саммерлі. — Ви ніякими силами не змусите мене погодитися на таке шаленство. Лорде Джон, сподіваюся, ви не станете підтримувати цю авантюру?
— Дотепна штука! — схвалив наш провідник. — Цікаво було б побачити її в дії.
— Зараз побачите, — сказав Челленджер. — Останні дні я напружував всі сили свого розуму, щоб вирішити завдання, як нам вибратися звідси. Ми вже переконалися, що спуск прямовисними скелями неможливий, а тунелю більше не існує. Перекинути міст на стрімчак нам, безумовно, не вдасться. То що ж тоді робити? Я якось казав нашому юному приятелю, що ці гейзери виділяють водень у вільному стані. Звідси логічно випливала думка про повітряну кулю. Зізнаюся, що мене дещо бентежило питання, де дістати для неї оболонку, але коли мені трапилися на очі колосальні нутрощі тутешніх плазунів, я вже ні в чому більше не сумнівався. Й ось результати моїх зусиль.
Він заклав одну руку за борт своєї подертої куртки, а іншу пихато простягнув уперед.
Тим часом куля остаточно округлилася, і ремені вже ледве стримували її.
— Маячня! Марення хворої людини! — пирхнув Саммерлі.
Але лорд Джон захопився цією ідею Челленджера.
— Ну, й голова у нашого стариганя! — шепнув він мені і голосно додав: — А де ви дістанете кошик?