— Тепер буду думати і про кошик. У мене вже є певні міркування з цього приводу. Наразі ж покажу вам, що мій апарат здатен підняти кожного з нас.
— Хочете сказати — всіх укупі?
— Ні, будемо спускатися по черзі, ніби на спадохроні. Над пристосуванням для зворотного підйому я ще метикую. Якщо мій апарат витримає тягар однієї людини й обережно опустить її на землю, отже, все гаразд. Зараз його випробуємо.
Він притягнув уламок базальту доволі солідних розмірів і обв’язав його мотузкою — тією самою, за допомогою якої ми підіймалися на пірамідальний стрімчак. Вона була футів сто в довжину і хоч не товста, зате дуже міцна. Потім нам продемонстрували щось на кшталт шкіряного нашийника з довгими стропами. Челленджер закинув цей нашийник на повітряну кулю, зібрав у пучок стропи, що звисають униз, так, аби тягар вантажу розподілявся рівномірно по всій поверхні, прив’язав до них уламок базальту, а кінець мотузки намотав собі на руку.
— Зараз покажу вам вантажопідйомність моєї повітряної кулі, — оголосив він, заздалегідь смакуючи свій тріумф, і з цими словами перерізав туго натягнуті ремені.
Ніколи ще наша експедиція не була такою близькою до краху. Наповнена газом оболонка стрімко рвонула вгору, захоплюючи за собою Челленджера. Я ледве встиг обхопити його за талію і також злетів у повітря. Лорд Джон наче кліщами вчепився в мої ноги та полетів слідом за нами. На секунду в моїй уяві виникло дивне видовище: четверо відважних мандрівників, як гірлянда сосисок, зависнула над країною, таємниці якої вони втомилися розгадувати. Але, на щастя, міцність мотузки мала певну межу, чого, мабуть, не можна було сказати про підйомну силу цього пекельного апарату. Пролунав тріск, і наша трійця каменем упала на землю. Плутаючись в обривках мотузки, ми насилу звелися на ноги і побачили, як уламок базальту стрімко здіймається вгору, ледве помітною цяткою чорніючи в яскраво-блакитному небі.
— Блискуче! — вигукнув безжурний Челленджер, потираючи забиту руку. — Дослід вдався якнайкраще. Я сам не розраховував на такий успіх. Обіцяю, джентльмени, що нова куля буде готова за тиждень, і ми цілком спокійно виконаємо на ній перший етап нашої зворотної подорожі на батьківщину.
Досі записи в моєму щоденнику велися від події до події, а тепер, коли нам ніщо не загрожує, коли всі наші негаразди минули, як сон, я закінчую свою розповідь у тому самому таборі біля підніжжя червоних скель, де Замбо з нетерпінням очікував на нас.
Спуск униз минув без якихось ускладнень, але хто міг припустити, що все це вийде саме так? Через півтора-два місяці ми будемо в Лондоні, і, можливо, мій лист не набагато випередить мене. Всіма своїми почуттями та думками ми вже вдома, в рідному місті, де залишилося стільки дорогого, любого для кожного з нас.
Перелом у нашій долі настав того дня, коли Челленджер провів свій ризикований дослід із саморобною повітряною кулею. Я вже казав, що єдиною людиною, котра співчувала нашим спробам вибратися з плато, був врятований нами юнак, син старого вождя. Ми второпали по його виразній жестикуляції, що він не хоче затримувати нас проти нашої волі в чужій країні.
Того вечора, вже затемна, Маретас непомітно прокрався в табір, простягнув мені невеликий сувій деревної кори (він чомусь завжди вважав за краще мати справу зі мною, можливо, тому, що я був приблизно одного з ним віку), потім велично повів рукою, вказуючи на печери, урочисто приклав палець до губ на знак мовчання і так само непомітно подався до своїх.
Я сів ближче до багаття, і ми уважно розглянули вручений мені сувій. На внутрішньому білому боці цього квадратного шматка деревної кори розміром фут на фут були намальовані вугіллям палички, що нагадують примітивний нотний запис, які я тут відтворюю:
— Ви звернули увагу, який у нього був зарозумілий вигляд? — спитав я товаришів. — Це щось дуже важливе для нас.
— А може, дикун вирішив над нами пожартувати? — припустив Саммерлі. — З таких елементарних розваг, імовірно, і починається розвиток людини.
— Це якийсь шифр, — заявив Челленджер.
— Або ребус, — підхопив лорд Джон, зазираючи через моє плече, і раптом вирвав шматок кори у мене з рук. — Присягаюся, здається, я його розгадав! Юнак має рацію. Дивіться. Скільки тут цих паличок? Вісімнадцять. А скільки печер по той бік схилу? Також вісімнадцять?
— І справді! Адже він на них і показував! — сказав я.
— Отже, правильно. Це план печер. Погляньте, загалом вісімнадцять паличок — є короткі, є довгі, а деякі роздвоюються. Під однією хрестик. Навіщо? Ймовірно, для того, щоб виділити одну печеру, глибшу, ніж інші.