— Наскрізну! — вигукнув я.
— Наш юний приятель, мабуть, має рацію, — підтримав мене Челленджер. — В іншому випадку навіщо цьому індіанцю знадобилося б позначати її хрестиком? Адже у нього є всі підстави ставитися до нас доброзичливо. Але якщо печера справді наскрізна і виходить з того боку на такому ж рівні, то до землі там не більше ста футів.
— Сто футів — зовсім дрібниці! — пробурчав Саммерлі.
— Але ж наша линва довша! — наполягав я. — Ми спустимося без жодних зусиль.
— А про індіанців забули? — не здавався Саммерлі.
— Ці печери не житлові, — сказав я. — Вони слугують складами та коморами. Треба піднятися туди зараз же і провести розвідку.
На плато росло міцне смоляне дерево (різновид араукарії, за словами нашого ботаніка), гілки якого індіанці використовують на факели. Ми взяли кожен по оберемку таких гілок і піднялися замшілими сходами в печеру, позначену на плані хрестиком. Як я і припускав, вона виявилася безлюдною, якщо не брати до уваги безлічі величезних кажанів, які з гучним лясканням крил весь час кружляли над нашими головами. Аби не привертати уваги індіанців, ми довго чвалали в темряві, намацуючи якісь закрути, кути, і, лише відійшовши досить далеко від входу, запалили смолоскипи. Нашим поглядам відкрився сухий, всипаний білою галькою тунель зі склепінчастою стелею та гладкими сірими стінами, вкритими зображеннями тварин. Ми кинулися вперед, і раптом всі розчаровано зойкнули: перед нами постала суцільна кам’яна стіна — ні щілини, ні тріщинки, мишеня, і те не пробереться. Виходу тут не було.
Ми з тугою витріщалися на несподівану заваду, що перегородила нам шлях. Ця стіна нічим не відрізнялася від бічних стін тунелю, отже, обвалу тут не було, як у тому вже знайомому нам підземному ході. Це був справжнісінький глухий кут і нічого більше.
— Не засмучуйтесь, друзі, — безжурно заспокоїв Челленджер. — Адже я обіцяв вам другу повітряну кулю.
Саммерлі застогнав.
— Може, ми помилилися печерою? — зронив я.
— Облиште, юначе! — лорд Джон провів пальцем по плану. — Сімнадцята печера праворуч, вона ж друга ліворуч. Ні, помилки бути не могло.
Я поглянув на хрестик і раптом вкусив себе за язик, сам не свій від радощів.
— Знаю! Знаю! Ходіть за мною, хутко! — піднявши факел над головою, я кинувся назад. — Ось тут! — Я вказав на обгорілі сірники, що валялися на піску. — Ось тут ми запалили смолоскипи.
— Саме так.
— Але ж на малюнку ясно показано, що печера розгалужується! Отже, ми просто проґавили в темряві це місце. Будемо триматися правого боку, і я впевнений, що знайдемо його.
Як я казав, так і вийшло. Ярдів через тридцять у стіні зачорнів великий отвір. Ми завернули в нього і опинилися в набагато ширшому тунелі. Нетерплячка гнала нас уперед. Сто ярдів, двісті, триста... і раптом попереду з’явилося червоне світло. Що б це могло бути? Рівне, немигаюче полум’я загороджувало нам шлях. Ми прискорили кроки. Спека від цього вогню не відчувалася. Все було тихо, ні шелесту, ні звуку... А між тим вогняна завіса не зникала, й її сяйво сріблом заливало тунель, перетворюючи білий пісок у блискучі діаманти. Ми підійшли ще ближче, і край завіси чітко округлився на наших очах.
— Трясця, та це ж місяць! — вигукнув лорд Джон. — Ми вільні, друзі! Вільні!
І справді, в пролом, що виходив на той бік гірської гряди, світив повний місяць. Пролом виявився невеликим, завбільшки з вікно, але нам і цього було достатньо. Визирнувши з нього, ми побачили, що спуск буде не надто важкий, а до землі недалеко. Угледіти цей лаз при обході плато нам, звісно, ніколи б не вдалося. Кому б спало на гадку шукати місце для підйому саме тут, серед низько навислих скель? Ми переконалися, що звідси можна буде спуститися мотузкою, і щасливо повернулися в табір готуватися до завтрашнього вечора.
Діяти треба було таємно і без жодного зволікання, позаяк індіанці могли затримати нас навіть останньої миті. Ми вирішили покинути все своє спорядження, крім зброї та набоїв. Правда, у Челленджера було кілька громіздких речей, які він будь-що хотів узяти із собою, і одна з них додала нам особливо багато клопотів. Але про це я поки що не можу патякати.
День тягнувся нескінченно довго, аж ось нарешті стемніло. У нас усе було готово. Діючи вкрай обережно, ми витягли свої манатки вгору сходами, зупинилися біля входу в печеру та кинули останній погляд на цю загадкову, оповиту для нас романтичним серпанком країну, яку, боюся, скоро заполонять мисливці й усілякі дослідники, країну, де ми багато натерпілися, де нам багато довелося витримати і багато чому навчитися, — нашу країну, як ми завжди будемо любовно її називати. Ліворуч від нас сусідні печери кидали в темряву веселі червонуваті відблиски багать. Знизу долинали голоси, сміх і спів індіанців. Вдалині стіною вставали лісові хащі, а між ними та скелястим гребенем іскрилося велике озеро — оселя дивовижних чудовиськ. Ось у темряві пролунав пронизливий крик якогось звіра. Це був голос Країни Мейпла Вайта, що посилала нам своє останнє «прощавай». Ми повернулися й увійшли в печеру, через яку пролягав наш шлях додому.