Доктор Іллінґворт. Поправка у мене є, ваша світлосте.
Голова. В такому разі оприлюдніть її.
Професор Саммерлі (схопившись із місця). Ваша світлосте, дозвольте довести до загального відома, що ця особа — мій особистий ворог ще з того часу, як ми з ним вели полеміку на сторінках журналу «Науковий квартальник».
Голова. Особисті питання нас не стосуються. Продовжуйте, докторе Іллінґворт.
Друзі наших мандрівників здійняли такий гамір, що доктора Іллінґворта подекуди майже не було чути. Дехто навіть намагався витурити його з кафедри. Але, маючи незвичайну силу та потужний голос, доктор Іллінґворт здолав усі перешкоди та довів свою промову до кінця. З тієї миті, як він піднявся з місця, всім стало ясно, що у нього є багато прихильників у залі, правда, вони становили меншість аудиторії. Значна ж частина публіки була налаштована вичікувально і поки що зберігала нейтралітет.
На початку професор Іллінґворт запевнив професора Челленджера та професора Саммерлі у своїй найглибшій повазі до їхньої наукової діяльності, однак із великим сумом зазначив, що його поправку до резолюції чомусь пояснюють якимись особистими мотивами, тоді як насправді ним керує винятково прагнення істини. По суті, він займає зараз ту саму позицію, яку займав на минулому засіданні професор Саммерлі. Професор Челленджер висунув тоді ряд тез, які були взяті під сумнів його колегою. Тепер цей же колега виступає з саме такими твердженнями та розраховує, що їх ніхто не буде заперечувати. Чи логічно це? (Вигуки: «Так!», «Ні!». У ложі, призначеній представникам преси, чутно, як професор Челленджер просить у голови дозволу викинути професора Іллінґворта за двері.) Торік один чоловік стверджував вельми дивні речі. Тепер те саме, і, мабуть, ще більшою мірою, заявляють четверо людей. Але хіба це може слугувати вирішальним фактором там, де мова йде мало не про переворот у науці?
В усіх ще на пам’яті випадок, коли мандрівники поверталися з далеких, нікому не відомих країв і поширювали всілякі небилиці, яким занадто охоче вірили. Невже лондонський Зоологічний інститут хоче опинитися в становищі легковірного? Члени слідчої комісії — дуже гідні люди, цього ніхто не стане заперечувати. Але людська натура напрочуд складна. Бажання прославитися може спокусити будь-якого професора. Всі ми, немов метелики, летимо на вогник слави. Мисливці за великою дичиною можуть погрішити проти істини всупереч своїм суперникам, а журналісти такі ласі на всілякі сенсації, що часто-густо закликають на допомогу фактам свою багату уяву. У кожного з членів комісії могли виявитися свої мотиви, керуючись якими вони роздули результати експедиції. («Ганьба! Сором!») Він нікого не бажає ображати («Однак ображає!», гамір у залі)... але докази, надані на підтвердження всіх цих див, мають надзвичайно легковажний характер. До чого вони зводяться? До кількох фотографічних знімків. Але в наш час мистецтво фальсифікації досягло такого високого рівня, що лише на світлини покладатися не можна. Чим же ще намагаються нас переконати? Розповіддю про поспішну втечу та про спуск линвою, що нібито завадило членам експедиції прихопити із собою більші взірці фауни цієї чудової країни? Дотепно, але не надто переконливо. Було сказано, що у лорда Джона Рокстона є череп фороракоса. І де він? Цікаво було б поглянути на нього.
Лорд Джон Рокстон. Ця персона, здається, звинувачує мене у брехні? (Галас у залі.)
Голова. Тихіше! Тихіше! Докторе Іллінґворт, будьте ласкаві сформулювати свою поправку.
Доктор Іллінґворт. Я корюся, хоча мені хотілося б сказати ще дещо. Отже, моя пропозиція зводиться до такого: подякувати професору Саммерлі за його цікаву доповідь, але повідомлені ним факти вважати недоведеними та доручити їхню перевірку іншій, авторитетнішій комісії.
Важко описати, яке сум’яття викликали в залі ці слова. Більшість присутніх, обурені таким наклепом на наших мандрівників, вимагало: «Геть поправку!», «Не голосуйте за неї!», «Геть його звідси!» Водночас невдоволені, а їх було чимало, підтримували професора Іллінґворта й оглушливо лементували: «Це нечесно!», «Пане голово! Наведіть лад!» На задніх лавах, де сиділи студенти-медики, почалася бійка, в хід пішли п’ястуки. Загальній прочуханці завадила лише присутність леді серед публіки. І раптом крики замовкли, в залі запанувала повна тиша. На сцені стояв професор Челленджер. Зовнішність і манери цього чоловіка справляли настільки значне враження, що варто було йому тільки підняти руку, як усі посідали на місця та приготувалися слухати.