Публіка перебувала в сум’ятті — хтось зойкнув, в першому ряду дві леді знепритомніли, вчені на сцені виявили явне прагнення податися за головуючим в оркестр. Здавалося, ще секунда, і загальна паніка охопить залу.
Професор Челленджер підняв руку над головою, намагаючись заспокоїти публіку, але цей рух злякав чудовисько, що сиділо поруч із ним. Воно розправило сірий шалик, який виявився нічим іншим, ніж парою перетинчастих крил. Професор схопив його за ноги, але втримати не зміг. Чудовисько здійнялося зі скрині та повільно облетіло залу, з сухим шурхотом махаючи десятифутовими крилами і поширюючи навколо себе жахливий сморід. Лемент публіки на галереї, до смерті переляканої близькістю цих палаючих очей і величезного дзьоба, змусив людей сторопіти. Вони все швидше і хутчіше кидалися по залі, натикаючись на стіни та світильники, і, мабуть, зовсім оскаженівши від страху. «Вікно! Заради всього святого, зачиніть вікно!» — лементував професор, пританцьовуючи від жаху та заламуючи руки. На жаль, він схаменувся занадто пізно. Чудовисько, що билося об стіни, немов величезний метелик об абажур лампи, порівнялося з вікном, протиснуло в нього своє потворне тіло... і тільки ми його й бачили. Професор затулив обличчя руками й упав у крісло, а зала полегшено видихнула, як одна людина, переконавшись, що небезпека минула.
І тут... Але хіба можна описати те, що відбувалося в залі, коли захват прихильників і сум’яття нещодавніх опонентів Челленджера злилися воєдино і потужна хвиля тріумфу прокотилася від задніх рядів до оркестрової ями, поглинула сцену та підняла наших героїв на своєму гребені! (Молодець, Маку!) Якщо дотепер аудиторія була несправедливою до чотирьох відважних мандрівників, то тепер вона намагалася спокутувати свою провину. Всі схопилися з місць. Усі рушили до сцени, вигукуючи та розмахуючи руками. Героїв оточили щільним колом. «Гойдати їх! Гойдати!» — пролунали сотні голосів. І ось четверо мандрівників злетіли над натовпом. Всі їхні спроби вивільнитися були марними! Та вони при всьому бажанні не змогли б опуститися на землю, позаяк люди стояли на сцені суцільною стіною.
«На вулицю! На вулицю!» — лементували навколо.
Юрба заворушилася і людський потік поволі рушив до дверей, несучи із собою чотирьох героїв. На вулиці почалося щось неймовірне. Там зібралося не менше ста тисяч осіб. Люди стояли пліч-о-пліч від готелю «Ленґ» до Оксфордської площі. Як тільки яскраве світло ліхтарів біля під’їзду осяяло чотирьох героїв, котрі пливли над головами натовпу, повітря хитнулося від привітальних криків. «Процесію по Ріджент-стрит!» — дружно вимагали всі. Загативши вулицю, шеренги рушили вперед, по Ріджент-стрит, на Пел-Мел, Сент-Джеймс-стрит і Пікаділлі. Рух у центрі Лондона зупинився. Між демонстрантами, з одного боку, поліцією та водіями — з іншого, стався ряд сутичок. Нарешті вже після опівночі юрба відпустила чотирьох мандрівників, доправивши їх до «Олбені», до дверей апартаментів лорда Джона Рокстона, заспівала їм на прощання «Наші файні хлопці» і завершила програму гімном. Так скінчився цей вечір — один із найдивовижніших вечорів, які знав Лондон за багато років».
Так писав мій приятель Макдона, і, незважаючи на важкуватість його викладу, хід подій подано в цьому звіті достатньо точно. Що ж стосується найбільшої сенсації, то вона вразила своєю несподіванкою лише публіку, але не нас, учасників експедиції. Читач, певна річ, не забув моєї зустрічі з лордом Джоном Рокстоном, коли він, напнувши на себе щось на кшталт криноліну[16], вирушив добувати «курча» для професора Челленджера. Згадайте також натяки на ті клопоти, яких завдавав нам багаж Челленджера при спуску з плато. Якби я надумав продовжити свою розповідь, то в ній було б відведено чимало місця опису метушні з нашим не надто приємним супутником, якому доводилося догоджати гнилою рибою. Я промовчав про нього, бо професор Челленджер остерігався, щоб чутки про цей незаперечний аргумент не просочилися в публіку раніше за ту мить, коли він скористається ним, аби розбити вщент своїх ворогів.
Кілька слів про долю лондонського птеродактиля. Нічого певного тут встановити не вдалося. Дві перелякані жінки стверджували, що нібито бачили його на даху Квінз-холу, де той сидів кілька годин поспіль, наче якась жахлива скульптура. Наступного дня у вечірніх газетах з’явився короткий допис такого змісту: «Шеренговий Майлз, котрий стояв на варті біля Мальборо-хаусу, покинув свій пост і за це потрапив під військовий трибунал. На суді Майлз засвідчив, що під час нічного чергування він випадково поглянув угору та побачив чорта, що заслонив від нього місяць, після чого кинув гвинтівку і пустився навтьоки по Пелл-Мелл». Свідчення підсудного не були взяті до уваги, а тим часом вони можуть перебувати в прямому зв’язку з питанням, що нас цікавить.