Додам ще одне свідчення, яке я взяв із корабельного журналу пароплава «Фрісланд» американсько-голландської лінії. Там записано, що о дев’ятій годині ранку наступного дня, коли Старт-Пойнт залишився в десятьох милях за штирбортом, над судном, тримаючи шлях на південний захід, зі страшною швидкістю пролетіло щось середнє між крилатим цапом і величезним кажаном. Якщо інстинкт правильно вказав дорогу нашому птеродактилю, то не може бути сумнівів, що він знайшов свою смерть десь у глибинах Атлантичного океану.
А моя Ґледіс? Ґледіс, чиє ім’я отримало таємниче озеро, яке відтепер буде називатися Центральним, бо тепер більше не хочу дарувати їй безсмертя? Чи не помічав я й раніше ознак черствості в натурі цієї жінки? Чи не відчував я, з гордістю корячись її примхам, що небагато чого варте те кохання, яке посилає людину на вірну загибель або змушує ризикувати життям? Чи не боровся я з нав’язливою думкою, що в цій жінці прекрасний лише зовнішній вигляд, а її душу затьмарює тінь егоїзму та мінливості? Чому її так полонить все героїчне? Чи не тому, що звершення шляхетного вчинку могло відбитися і на ній без будь-яких зусиль, без якихось жертв з її боку? А може, все це порожні домисли? Я був сам не свій усі ці дні. Отриманий удар отруїв мою душу.
Але з того часу минув тиждень, і за цей час у нас відбулася одна дуже важлива розмова з лордом Джоном Рокстоном... Мені мало-помалу починає здаватися, що справи йдуть не так уже й кепсько.
Розповім кількома словами, як усе сталося. В Саутгемптоні на моє ім’я не було ні листів, ні телеграм, і, стривожений цим, о десятій годині вечора я того ж дня вже стояв біля дверей маленької вілли в Стритемі. Можливо, її більше немає серед живих? Чи давно мені марилися уві сні розкриті обійми, усміхнене личко, гарячі похвали, без ліку призначені герою, котрий ризикував життям за примхою своєї коханої! Реальність жбурнула мене із захмарних висот на землю. Але мені буде досить одного її слова, щоб знову злетіти до хмар. І я прожогом кинувся садовою стежиною, постукав у двері, почув голос моєї Ґледіс, відштовхнув убік сторопілу служницю та влетів у вітальню. Вона сиділа на тапчані між роялем і високою настільною лампою. Я трьома кроками перебіг кімнату і схопив її обидві руки в свої.
— Ґледіс! — вигукнув я. — Ґледіс!
Вона здивовано поглянула на мене. З часу нашої останньої зустрічі в ній сталася якась невловима зміна. Холодний погляд, твердо стиснуті вуста — все це здалося мені новим. Ґледіс вивільнила свої руки.
— Що все це означає? — спитала вона.
— Ґледіс! — не вгавав я. — Що з вами? Ви ж моя Ґледіс, моя улюблена крихітка Ґледіс Ганґертон!
— Ні, — сказала вона. — я Ґледіс Поттс. Дозвольте рекомендувати вам мого чоловіка.
Яка безглузда штукенція життя! Я спіймав себе на тому, що машинально кланяюся і тисну руку маленькому рудуватому жевжику, котрий зручно всівся в глибокому фотелі, який колись належав лише мені. Ми кивали головами і з дурнуватими посмішками зиркали один на одного.
— Татко дозволив нам пожити наразі тут. Наш будинок ще не готовий, — пояснила Ґледіс.
— Он як! — сказав я.
— Хіба ви не отримали мого листа в Парі?
— Ні, жодного листа я не отримував.
— Дуже шкода! Тоді б вам усе було зрозуміло.
— Мені і так усе зрозуміло, — буркнув я.
— Я розповідала про вас Вільяму, — продовжувала Ґледіс. — У нас немає таємниць один від одного. Мені дуже шкода, що так вийшло, але ваше почуття було, ймовірно, не дуже глибоким, якщо змогли покинути мене тут саму і виїхати кудись на край світу. Ви на мене не ображаєтесь?
— Ні, що ви, що ви!... Та я, мабуть, піду.
— Може, вип’єте чаю? — запропонував рудуватий індивід і додав довірчим тоном: — Ось так завжди буває... А на що інше можна розраховувати? З двох суперників завжди перемагає лише один.
Він залився ідіотським реготом, й я вважав за краще піти.
Двері вітальні вже зачинилися за мною, аж раптом мене наче щось підштовхнуло, і, корячись цьому пориву, я повернувся до свого щасливого суперника, котрий одразу ж кинув тривожний погляд на електричний дзвінок.
— Дайте мені відповідь, будь ласка, на одне запитання, — попросив я.
— Що ж, якщо воно у межах дозволеного...
— Як ви цього досягли? Знайшли якийсь скарб? Відкрили полюс? Були корсаром? Перелетіли через Ла-Манш? Що ви зробили? Де вона, романтика? Як вам це вдалося?