Выбрать главу

Він лупав на мене баньками. Його дурнувато-приязна, дрібна пика показувала повне здивування.

— Чи не здається вам, що все це має занадто особи­стий характер? — промовив він нарешті.

— Гаразд. Ще одне запитання, останнє! — вигукнув я. — Хто ви? Який маєте фах?

— Я працюю клерком у нотаріальній конторі Джонсона та Мервілла. Адреса: Ченсері-лейн, 41.

— Усього найкращого! — побажав я і, як личить не­втішному герою, зник у темряві ночі, збурений люттю, горем і... сміхом...

Ще одна коротка сцена — і розповідь моя закінчиться.

Вчора ввечері ми всі зібралися у лорда Джона Рок­стона і після вечері за сигарою довго згадували в дружній атмосфері наші нещодавні пригоди. Дивно було бачити ці добре знайомі мені обличчя в такій незвичній атмосфері. Ось сидить Челленджер — поблажлива посміш­ка, як і раніше, грає на його губах, повіки все так само презирливо примружені, борода стирчить, він випинає груди, пнеться, повчаючи Саммерлі. А той пахкає своєю короткою люлькою і трясе цапиною борідкою, люто заперечуючи кожне слово Челленджера. І, нарешті, наш гос­подар — худе обличчя, холодний погляд блакитних, як лід, орлиних очей, у глибині яких завжди тліє веселий і лукавий вогник. Такими всі троє надовго збережуться у моїй пам’яті.

Після вечері ми перейшли в святиню лорда Джона — його кабінет, залитий рожевим сяйвом і обвішаний незліченними трофеями, — і наша подальша розмова відбувалася там. Господар дістав із шафки старе пуделко з-під сигар і поставив його перед себе на стіл.

— Мабуть, мені давно вартувало посвятити вас у цю справу, — почав він, — але я хотів спочатку з’ясувати все до кінця. Чи варто будити надії і потім переконуватися в їхній нездійсненності? Але зараз перед нами факти. Ви, мабуть, пам’ятаєте той день, коли ми знайшли лігво птеродактилів у болоті? Так ось: я дивився, споглядав на це болото і врешті-решт задумався. Скажу вам, у чому річ, якщо ви самі нічого не помітили. Це була вулканічна вирва із синьою глиною.

Обоє професорів кивнули головами, підтверджуючи його слова.

— Таку ж вулканічну вирву із синьою глиною мені довелося бачити лише раз у житті — на великих алмазних копальнях у Кімберлі. Тямите? Алмази не виходили у ме­не з голови. Я спорудив щось на кшталт кошика для захисту від цих смердючих гадів і, озброївшись лопаткою, непогано провів час в їхньому лігві. Ось що я витягнув звідти. Шляхтич відчинив пуделко з-під сигар, перевернув його догори дном і висипав на стіл близько тридцяти або й більше невідшліфованих алмазів величиною від ква­солини до каштана.

— Ви, мабуть, скажете, що мені треба було відразу ж поділитися з вами моїм відкриттям. Не сперечаюсь. Але недосвідчена людина може добряче одуритися на цих камінцях. Адже їхня цінність залежить не стільки від розмірів, скільки від консистенції та чистоти води. Тому я привіз їх сюди і першого ж дня подався до Спінка, попросив його відшліфувати й оцінити мені один камінчик.

Лорд Джон вийняв з кишені невелике пуделко з-під піґулок і показав нам діамант, що чудово вигравав, а рівного якому за красою я, мабуть, ніколи й не бачив.

— Ось результати моїх зусиль, — сказав він. — Ювелір оцінив цю купку щонайменше в двісті тисяч фунтів. Природно, що ми поділимося порівну. Ні на що інше не пого­джуся. Ну, Челленджере, що ви зробите на свої п’ятдесят тисяч?

— Якщо ви справді наполягаєте на настільки шляхетному рішенні, — сказав професор, — то я витрачу всі гроші на обладнання для приватного музею, про що давно мрію.

— А ви, Саммерлі?

— Я покину викладання та присвячу весь свій час остаточній класифікації моєї збірки копалин крейдяного періоду.

— А я, — сказав лорд Джон Рокстон, — витрачу всю свою частку на спорядження експедиції та ще раз подивлюся на любе нашому серцю плато. Що ж до вас, юначе, то вам гроші також потрібні. Адже ви одружує­теся?

— Та ні, наразі не наміряюся, — відповів я зі скорботною посмішкою. — Мабуть, якщо не заперечуєте, я долучуся до вас.

Лорд Рокстон поглянув на мене і мовчки простягнув міцну засмаглу руку.

Коли земля зойкнула

Я не дуже чітко пригадую, що мій приятель Едвард Мелоун, журналіст «ґазетт», розповідав мені про професора Челленджера, з котрим він пережив украй дивовижні пригоди. Однак я був настільки зайнятий своїми професійними справами і моя фірма була настільки завалена замовленнями, що я не дуже уважно стежив за всім, що діється у світі, за всім, що не входить у межі моїх професійних зацікавлень. Єдине, що втрималося у моїй па­м’яті, то це те, що Челленджер видався мені якимось диким генієм, котрий має жорстокий, нестерпний характер. Тому був дуже здивований, отримавши від нього ділового листа такого змісту: