— Жива істота потребує їжі, — сказав я. — А як може втамувати свій голод Земля?
— Чудове заперечення, бездоганне, — вельми поблажливо мовив професор. — Ви добре схоплюєте те, що очевидне, хоча набагато повільніше орієнтуєтесь у тонких натяках. Звідки Земля отримує поживу? Тут ми знову звернемося до нашого маленького приятеля echinus. Вода, що його оточує, проходить каналами його тіла і забезпечує його харчуванням.
— Отже, ви вирішили, що вода...
— Ні, сер, ні. Не вода. Ефір. Земля, що вертиться по своїй орбіті, пасеться на пасовищах безкраю, й ефір проникає крізь неї, а проходячи крізь її пори, забезпечує й харчування. Ціле стадо інших планет-echinus робить те саме; Венера, Марс та інші, й у кожного є свої власні пасовиська.
Він не при тямі, це ясно як божий день, але сперечатися з ним не варто. Моє мовчання професор прийняв як знак згоди й усміхнувся з напрочуд доброзичливим виглядом.
— Ми рухаємося вперед, просуваємося, — зазначив він. — Починає вже мерехтіти світло. Спершу воно трохи засліплює, але ми до нього скоро звикнемо. Прошу вашої уваги, поки зроблю ще кілька зауважень із приводу цієї істоти на моїй долоні. Припустімо, що на поверхні її твердої оболонки є певні нескінченно малі комахи, що плазують по цій самій оболонці. Як ви вважаєте, чи буде echinus знати про їхню присутність?
— Гадаю, що ні.
— В такому разі ви можете легко собі уявити, що планета Земля навіть не здогадується про те, що людська раса її експлуатує. Вона навіть не знає ні про жахливе виростання рослин, ні про еволюцію тварин, що прилипли до неї під час нескінченних блукань навколо сонця, як черепашки обліплюють днище старого корабля. Такий стан справ станом на тепер, і саме його я маю намір змінити.
Я отетерів:
— Тобто як змінити?
— Хочу дати знати Землі, що є хоча б одна людина, Едвард Челленджер, котрий потребує її уваги, котрий вимагає її уваги, наполягає на цьому. Природно, що це перша спроба такого штибу.
— А як, сер, ви цього досягнете?
— Ось тут ми й підходимо до практичного завдання. Ви втрапили в яблучко. Я знову дозволю собі звернути вашу увагу на цю цікаву маленьку істоту, яку тримаю в руці. Під захисною оболонкою це суцільні нерви, неймовірна чутливість. Хіба не ясно, що коли комаха, яка паразитує на цьому організмі, хоче привернути його увагу, вона має пробити дірку в його шкірі і тільки тоді порушити нервову систему?
— Це зрозуміло.
— Або візьмімо інший приклад: домашню муху або комара, які експлуатують поверхню людського тіла. Ми можемо і не знати, не бути впевненими в їхній присутності. Аж раптом, коли комаха запускає своє жало, свій хобот крізь шкіру, нашу захисну кору, ми невдоволено згадуємо, що зовсім не самі. Тепер мої наміри стають для вас зрозумілішими. У темряві з’явилося світло, чи не так?
— Святі небеса! Хочете просунути своє жало крізь земну кору?
Професор аж повіки склепив від задоволення.
— Ви бачите перед собою того, — сказав він, — хто першим проникне крізь цей твердий захисний панцир. Я навіть можу сказати про це в теперішньому часі і повідомити: хто проникає.
— Ви зуміли це зробити?
— З люб’язною допомогою Мордена та його компанії. Гадаю, що можу тепер сказати: авжеж, я це зробив. Кілька років невтомної роботи, що не припинялася ні вдень, ні вночі, усіма існуючими типами свердел, бурів, землечерпалок і вибухових речовин, привели нас до мети.
— Невже хочете сказати, що пробили кору?
— Якщо ваше зауваження містить здивування, це нічого, воно минеться. Якщо ж воно означає недовіру...
— Ні, сер, нічого такого.
— Тоді прийміть моє ствердження без зауважень. Ми пробили кору. Її товщина виявилася близько чотирнадцяти тисяч чотирьохсот сорока двох ярдів, в круглих числах — вісім миль. Вам буде цікаво дізнатися, що в ході робіт ми мали щастя натрапити на потужний пласт вугілля, який, імовірно, з часом зможе окупити всі витрати нашого підприємства. Головними нашими труднощами були підземні джерела в нижньо-крейдяних шарах і піски Гастинґса, але ми їх здолали. Тепер же досягли нижнього поверху, і там працюватиме не хто інший, як пан Пірлесс Джонс. Ви, сер, є комаром, а ваш артезіанський бур — комариним жалом. Мозок зробив свою справу. Мислитель може відійти набік. Тепер черга механіка, незрівнянного зі своїм сталевим жалом. Тепер усе ясно?
— Але ви згадали числа: вісім миль, — вигукнув я. — Та чи відомо вам, сер, що п’ять тисяч футів вважаються межею можливості артезіанського буріння? Я добре знайомий із одним колодязем у Верхній Сілезії, глибиною в шість тисяч двісті футів, але це виняткова річ, своєрідне диво техніки.