— Не повірю, поки не побачу на власні очі, але у мене все готово, запаковано та залишається лише перетягти на вантажівку. Можу приступити будь-якої миті.
— Тоді беріться негайно. Я відрекомендував вас як на рідкість енергійного та пунктуального діяча. Дивіться, не підведіть мене. Отже, вирушимо залізницею, й я дорогою розповім, що маєте робити.
Був ясний весняний ранок, для порядку — 22 травня, коли ми подалися в цю фатальну подорож, що привела мене до подій, які відтепер стали історичними. Дорогою Мелоун передав мені листа від Челленджера, це були інструкції для мене.
«Сер! Після приїзду до Генґіст-дауну будьте ласкаві з’явитися в розпорядження пана Берфорта, головного інженера, що посвячений у мої плани. Мій юний приятель Мелоун, через котрого передаю послання, також до них має стосунок і може позбавити мене від безпосередніх перемовин. Ми вже закінчили обстеження деяких особливостей штольні на рівні чотирнадцяти тисяч футів і нижче, що цілком підтвердило мої гіпотези про будову тіла планети, але потрібні ще вагоміші докази, перш ніж я зможу справити певне враження на обмежені погляди сучасного наукового світу. Ці докази доведеться добути вам, а вони стануть свідками. Спускаючись у ліфті, ви (я припускаю) зрозумієте, що маєте рідкісну нагоду мерщій охоплювати деталі, ви поступово проходитимете вторинні поклади крейди, вугільні пласти, девонські та кембрійські відкладення, і, нарешті, граніт, через шар якого проходить більша частина нашого тунелю. Дно його зараз вкрите брезентом, і я забороняю вам знімати його, оскільки будь-який грубий дотик до чутливої внутрішньої плівки земного ядра може привести до жахливих наслідків. За моїм розпорядженням упоперек шахти укріпили дві міцних балки з настилом за двадцять футів над її дном, і між ними залишили невеликий простір. Він буде грати роль затискача для вашого приладдя для артезіанського буріння, зокрема для рури. Бур у п’ятдесят футів завдовжки цілком достатній, на двадцять футів він буде опущений під настил, то ж торкнеться безпосередньо шару брезенту. Якщо переживаєте за своє життя, не опускайте його ні на дюйм нижче. Тридцятифутова частина бура буде здійматися над настилом, і коли ви встановите його, можливо, в ґрунт він увійде не менше, ніж на сорок футів. Оскільки субстанція ґрунту тут надзвичайно м’яка, вважаю, що вам навіть не знадобиться рухова сила, і рура власною вагою проникне в ті шари, які ми ще не розкрили. Цих інструкцій цілком достатньо для притомної людини, але я трохи боюся, що вам будуть потрібні додаткові тлумачення, про які повідомить мене наш юний приятель Мелоун.
Джордж Едвард Челленджер».
Легко собі уявити, що до моменту прибуття на станцію Сторринґтон, неподалік від північного кордону Сауз-Даунсу, я був схвильований до нестями. Кілька карет чекало біля старого палацу. Одна з них потягла нас за шість-сім миль путівцями та купинами, глибоко зритими коліями. Отже, тут відбувався жвавий рух. Зламане колесо від автомобіля лежало осторонь і демонструвало, що не лише нам шлях видавався важким. Якось збоку з’явився розбитий кузов великої машини, і мені здалося, що я розрізняю клапани та пістони гідравлічної помпи.
— Це все робота Челленджера, — всміхнувся Мелоун. — Кажуть, що машина виявилася неточною на одну десяту дюйма, і він просто викинув її на сміття.
— І, звісно, виникла судова справа?
— Судова справа... Любий мій, щодо такого вартувало б організувати постійне засідання судової палати. У нас справ у суді вистачить на цілий рік. Та й уряду також. Старий чорт нікого не боїться. Король проти Джорджа Челленджера і Джордж Челленджер проти короля — це наш нормальний стан. Потім їм обом доведеться-таки потягати одне одного по судах... Ну, приїхали! Дженкінсе, ви можете нас пропустити.
Високий чолов’яга з понівеченим вухом зазирнув в автомобіль і підозріло оглянув нас. Упізнав Мелоуна і привітався з ним.
— Гаразд, пане Мелоун. А я думав, що це з американської «Ассошіейтед Прес».
— О, вони також намагалися потрапити сюди, чи не так?
— Сьогодні вони, а вчора хлопці з «Таймс». Та вони тут нишпорять, як мисливські хорти. Ось погляньте, — він вказав на далеку темну цятку на горизонті. — Прошу. Це телескоп чиказької газети «Дейлі Ньюс». Авжеж, вони добряче полюють за нами. Я бачив, як вони галасували, як зграя ворон, там, біля маяка.
— Бідна газетна братія, — зітхнув Мелоун, коли вів мене через хвіртку в огорожі, жахливо обплутаної колючим дротом. — Я й сам такий, тому знаю, як їм ведеться.