У цю мить ми почули позаду жалібне скиглення:
— Мелоуне, Теде Мелоун!
Це мекав маленький товстенький чоловічок, котрий тільки-но під’їхав на мотоциклі і тепер борсався в обіймах геркулеса-сторожа.
— Гей, пустіть мене! — верещав він. — Приберіть лапи. Мелоуне, відкличте свою горилу.
— Відпустіть його, Дженкінсе. Це мій приятель, — гукнув Мелоун. — Ну, старий бісе, що вам треба? Чого забаглося в цих краях? Ваше місце на Фліт-стрит, а не в диких яругах Сассексу.
— Ви чудово знаєте, що мені треба, — відповів відвідувач. — Я отримав завдання написати статтю про Генґіст-даун і не можу припертися назад без матеріалу.
— Дуже шкода, Рою, але тут ви нічого не отримаєте. Вам доведеться залишитися по той бік дротяної огорожі. Якщо це вам не до смаку, доведеться навідатися до професора Челленджера й узяти у нього перепустку.
— Я вже був, — понуро буркнув журналіст. — Сьогодні вранці.
— Ну, і що ж він сказав?
— Пообіцяв викинути мене у вікно.
Мелоун засміявся.
— А ви що на те?
— Я сказав: «А чому не через двері?» І вийшов через них, аби довести, що і це годящий шлях. Сперечатися було ніколи, і я просто пішов. А ви, Мелоуне, здається, заприятелювали з бородатим ассирійським бугаєм із Лондона і з тим душителем, котрий зовсім зіпсував мій новий целулоїдний комірець.
— Нічим не можу допомогти вам, Рою. Допоміг би, якби мав можливість. На Фліт-стрит кажуть, що вас жодного разу ще не били, але ви були дуже близькі до втрати своєї репутації. Повертайтеся до своєї редакції, і якщо зачекаєте кілька днів, я, як тільки старигань дозволить, дам вам інформацію.
— І ніяк не можна туди проникнути?
— Ніяк.
— Гроші?
— Ви ж самі знаєте, що ні.
— Кажуть, що тут прокладають прямий шлях до Нової Зеландії?
— Для вас це буде прямий шлях до лікарні, Рою, якщо будете тут вештатися. Наразі ж бувайте. Нам треба зайнятися своїми справами.
— Це Рой Перкінс, військовий кореспондент, — розказав мені Мелоун, поки ми йшли через обгороджену ділянку. — Ми йому натягнули носа, а він вважався чарівним і всюдисущим репортером. Йому допомагає проникати всюди його товсте невинне личко... Ну, ми підходимо до головного штабу. Ось, — мій супутник вказав на групу бараків із червоними дахами, — це житло робітників. Тут їх живе безліч, і праця оплачується набагато краще, ніж зазвичай. Але вони мусять бути парубками або вдівцями і присягаються зберігати службову таємницю. Не думаю, щоб хтось із них забажав звільнитися. Ось їхній футбольний майданчик, а цей будинок — бібліотека і клуб. Можу вас запевнити, що дідуган — непоганий організатор... А це пан Берфорт, головний інженер і прораб.
До нас наближався довготелесий меланхолійний чоловік, його зморшкувате обличчя було стурбованим.
— Далебі, ви і є той інженер-артезіанець, — похмуро сказав він. — Мені повідомили, що ви маєте приїхати. Надзвичайно радий, що ви вже тут, бо, відверто кажучи, ця відповідальність починає мені діяти на нерви. Ми працюємо майже без відпочинку, і не знаю, що нам трапиться далі: джерело крейдяної води, шар вугілля, фонтан нафти чи, можливо, язик пекельного полум’я. Ми витягли звідти все, що змогли, але, наскільки я знаю, фінальна частина роботи — за вами.
— Там унизу спекотно?
— Трохи припікає, заперечувати не стану. І все ж, мабуть, там не гарячіше, ніж передбачено для такого атмосферного тиску на настільки обмеженій площині. Певна річ, вентиляція там огидна. Ми помпуємо повітря вниз, але все одно більше двох годин людині витримати важко, але вони всі працюють з великою охотою. Вчора професор спускався вниз особисто і був дуже задоволений побаченим. Ходімо поснідаємо разом з нами, а потім усе оглянете самі.
Після помірного та швидкого перекусу головний інженер люб’язно та ґрунтовно ознайомив нас зі своїм управлінням і повів через ряд звалищ використаних машин і знарядь, крізь які вже пробивалася трава. В одному місці ми побачили величезну гідравлічну землечерпалку Арроля, звільнену від чохла, яка однією з перших почала розкопки в цьому місці. Біля неї стояла велика машина, що випускала нескінченну сталеву линву, до якої був прикріплений ряд черпаків. Вони безперервно підіймали на поверхню землі уламки каменю та сміття зі штольні, в міру її поглиблення. У будівлі силової станції працювало кілька турбін Ешер-Вісса великої потужності, які робили до ста сорока обертів за хвилину та керували гідравлічними акумуляторами, доводячи тиск до тисячі чотирьохсот фунтів на квадратний дюйм, тридюймовими трубами, що передавали в шахту і приводили в рух чотири скельних свердла з порожнистими наконечниками типу Брандта. До турбінної будівлі примикала електростанція, що давала струм для величезних освітлювальних установок. Тут же була розміщена додаткова турбіна потужністю двісті кінських сил, що приводила в дію десятифутовий вентилятор, а дванадцятидюймовими трубами нагнітали повітря на саме дно шахти. Демонстрація всіх цих дивовиж супроводжувалася технічними поясненнями гордих своїми вихованцями керівників, дошкуляючи мені технічними термінами, які викладаю читачеві. На щастя, незабаром пояснення припинилися. Почувся шум від коліс, і я побачив, що мій тритонний «Лейланд», підстрибуючи і гойдаючись, тягнеться по траві, завантажений свердлами та розбірними частинами труб. На вантажівці поруч із керманичем з похмурою пикою сидів мій десятник Пітерс. Обоє негайно ж зістрибнули й узялися розвантажувати машину, а ми з головним інженером і Мелоуном попрямували до штольні.