Це було більш дивне місце, ніж я собі уявляв. Гори землі — тисячі тонн, вийняті з шахти, — розмістилися в формі велетенської підкови й утворювали вельми солідний пагорб. Усередині цієї підкови, що складалася з крейди, глини, вугілля та граніту, височіла конструкція — цілий хаос міцних сталевих балок і коліс, де зосереджувалося все управління численними помпами та ліфтами. Вони були сполучені з цегляним будинком силової станції, що замикала кінці підкови. Під залізним остовом була роззявлена пащека шахти, величезний глибокий колодязь, футів тридцять-сорок у діаметрі, викладений усередині цеглою та цементом. Нахилившись над краєм колодязя, я зазирнув у жахливу безодню, яка, як мені казали, мала близько восьми миль углиб, і мені замакітрилося в голові від самої думки про те, що вона в собі таїть. Сонячне світло по діагоналі проникало в отвір, і я міг розрізнити за якусь сотню ярдів стіни з брудної крейди, тут і там у слабких місцях укріплені цегляною кладкою та цементом. І ось, споглядаючи вниз, я побачив далеко в безпросвітній пітьмі легкий промінчик світла, найменшу світлову цятку, що не блимає, а ясніє в цій чорній безодні.
— Що це за світло? — поцікавився я.
Мелоун схилився над парапетом поруч мене.
— Це підіймається один із ліфтів. Чудове видовище, еге ж? Він від нас на відстані милі або й більше, а це слабке світло — потужний дуговий ліхтар. Ліфт підіймається хутко і буде тут за кілька хвилин.
І справді, світлова цятка все росла і росла, поки не заповнила колодязь сріблястим сяйвом, і я був змушений відвернутися від нестерпно потужного блиску. А за мить клітка ліфту зупинилася нагорі серед залізних переплетінь, четверо людей вийшли з неї та попрямували до виходу.
— Майже всі внизу, — пояснив Мелоун. — Це не жарт — працювати дві години на такій глибині. Ну, дещо з вашого причандалля готове до роботи. Найкраще, як на мене, що нам вартувало б зробити, — це спуститися вниз. Там ви будете мати можливість особисто оцінити ситуацію.
Біля машинного відділення була невелика прибудова, куди Мелоун відвів мене. Тут на стінах висіло безліч мішкуватих спецкостюмів із легкого матеріалу. За прикладом Мелоуна я роздягнувся до останньої нитки та натягнув один із цих костюмів, а на ноги одягнув чоботи на гумовій підошві. Мелоун був готовий раніше за мене і першим вийшов із прибудови. За мить я почув такий галас, наче десяток собацюр зчепилися в смертельній сутичці; я кинувся надвір і побачив, що мій приятель качається по землі, обхопивши руками робітника, котрий допомагав розвантажувати мої артезіанські труби. Мелоун намагався щось у нього видерти, а той судомно чіплявся за цей предмет. Але Мелоун виявився дужчим за нього, вирвав у робітника предмет, що став предметом боротьби, і доти топтав його ногами, доки предмет не обернувся на купу уламків. Тільки тут я розрізнив тлінні рештки фотографічної камери. Мій похмурий робітник підіймався, обтрушуючи пил.
— Чорт забирай, Теде Мелоун! — буркнув він. — Це був зовсім новенький апарат і коштував десять гіней.
— Нічого не вдієш, Рою! Я бачив, як ви зробили світлину, і мені залишалося лише кинутися на вас.
— Якого біса ви перебралися на мого робітника? — обурився я.
Репортер лукаво підморгнув і всміхнувся.
— Завжди знайдеться вихід із ситуації. Не звинувачуйте вашого десятника, він до цього не причетний. Я обмінявся одежею з його помічником і таким чином потрапив сюди.
— І можете забиратися звідси тим самим шляхом, — заявив Мелоун. — Сперечатися немає про що, Рою! Якби тут був Челленджер, він без жодного слова спустив би на вас собак. Я сам бував у вашій шкурі, тому поводжуся з вами по-людськи, але тут я перетворююся на сторожового пса і маю не лише гавкати, але і кусатися. Ну, годі! Вимітайтеся...