Двоє усміхнених робітників вивели норовливого відвідувача за межі забороненої зони.
Аж тепер читачі дізнаються про причини появи знаменитої статті на чотири стовпчики під заголовком «Божевільний проект ученого» із підзаголовком «Тунель Англія—Австралія», надрукованої через кілька днів в «Едвайзері». Вона, своєю чергою, стала причиною того, що Челленджера мало шляк не трафив, а редактор «Едвайзеру» мав із ним найнеприємнішу бесіду в своєму житті, яка мало не обернулася на бійку. Стаття була дуже прикрашена, а збочений звіт про пригоди Роя Перкінса, «нашого випробуваного військового кореспондента», ряснів такими фразами, як «скажений бугай із Енмор-Ґарденсу», «машини охороняє огорожа з колючого дроту та скажені вівчурі», і, нарешті, «мене відтягнули від входу в англо-австралійський тунель двоє негідників, люті дикуни, один із котрих був майстер на всі руки, котрого я знав і раніше як ганьбу касти журналістів, а інший, моторошна постать у тропічному костюмі, котрий прикидався інженером, фахівцем із артезіанського буріння, хоча за зовнішністю це типовий хуліган із Вайтчепелу». Звівши з нами порахунки, репортер докладно описав рейковий шлях біля входу в штольню і ступінчасті спуски вниз, за якими було щось подібне на фунікулер, зубчаста залізниця, що опускається в надра землі. Єдиним реальним наслідком статті було збільшення числа роззяв, котрі стовбичили на Сауз-Даунс в очікуванні цікавих подій. Настав день, коли події вибухнули, і тоді вони гірко розкаялися у своїй цікавості.
Мій десятник зі своїм уявним помічником устигли розпакувати різноманітні пристосування для артезіанського буріння, й я хотів узяти участь у складанні, але Мелоун наполіг на тому, щоб наразі дати всім інструментам спокій і зараз же спуститися на саме дно шахти. Ми увійшли в сталеву клітку ліфту в супроводі головного інженера і полетіли вниз у надра землі. У штольні була ціла система автоматичних ліфтів, причому кожен мав окреме управління та власну станцію, що містилася в ніші, видовбаній у стіні копальні. Швидкість руху ліфтів була величезна, але відчуття нагадувало швидше поїздку вертикально залізницею, ніж нестримне падіння, типове для всіх британських елеваторів.
Стіни ліфта були зі сталевих прутів, усередині світилася потужна лампа, і ми чітко могли бачити шари порід, крізь які мчали. Я несамохіть класифікував їх під час запаморочливого спуску. Почавши з жовтуватих шарів нижньої крейди, ми пройшли відкладення групи Гастинґса кавового кольору, світлі шари ашбернгемських порід, чорні вугленосні глини, і потім, виблискуючи в променях електричного світла, замиготіли, заіскрилися лусочки кам’яновугільних нашарувань упереміж із прошарками глини. Тут і там бовваніли цегляні кріплення, але загалом шахта трималася без штучних кріплень, і можна було дивуватися вражаючим результатам співпраці людської думки з механічною силою.
Нижче залягання пластів вугілля почалися якісь змішані породи невизначеного типу, після цього ми увійшли в зону первісних гранітів, де кристали кварцу виблискували та переливалися так, наче темні стіни були вкриті діамантовим пилом.
Ми спускалися все нижче й нижче, поки не опинилися на глибині, куди ще ніколи не спускався смертний. Архаїчні скелі гарно змінювали барву, й я ніколи не забуду широкого паска рожевого гнейсу, який засяяв неземною красою під променями наших потужних ламп.
Ярус за ярусом, переходячи з ліфта в ліфт, ми спускалися вниз. Повітря ставало все щільнішим і гарячішим, поки, нарешті, навіть наші легкі шати стали нестерпними, і піт стікав струмками в наші гумаки.
Відтак, коли я відчув, що далі не витримаю, останній ліфт спустився на майданчик, і ми вийшли на вузьку платформу, висічену в стіні, що оббігав навколо штольні. Я помітив, як Мелоун тривожно оглянув стіну після виходу. Якби я не знав його як одного з найхоробріших людей, то сказав би, що він помітно нервував.
— Кумедна штукенція, — заявив головний інженер, мацаючи рукою.
Він присвітив і показав, що стіна вкрита якоюсь дивною мерехтливої піною.
— Стіни часом сіпаються і трясуться. Не знаю, з якими силами тепер маємо справу. Професор, мабуть, дуже задоволений усім цим, але для мене це нове та незрозуміле.
— Я також бачив, як сіпалася ця стіна, — додав Мелоун. — Останнього разу, спускаючись сюди, ми зміцнили два паралельних бруси для ваших бурів, і коли довелося вирубувати шматок скелі, щоб дати опору для брусів, я чітко бачив, як вона тряслася та сіпалася при кожному ударі. Теорія стариганя здається абсурдом у міських лондонських умовах, але тут, на глибині восьми миль, я починаю майже вірити в неї.