Отак він писав.
Високий, ставний, смаглявий, густа кучерява борода, фарбована хною, — візитер справляв враження сильної особи. Люди цього типу почуваються господарями ситуації за будь-яких обставин. Вольові вилиці, на лівій — ледь помітний застарілий шрам (як у рябого!), тонкі губи, орлиний ніс (знову! Джеймсе, любий, перестань дуріти…) — й уважний, чіпкий погляд карих, ледь зизуватих очей.
Раз зустрівши — запам’ятаєш надовго.
Хижак.
Небезпечний, швидкий і знає собі ціну.
— Ас-салям-алейкум, — привітався гість, галантно описавши чотками в повітрі бездоганну «вісімку». Жест нагадав Джеймсові фехтувальний прийом однієї з турристанських шкіл бою на шаблях. — Дозвольте відрекомендуватися: Азіз-бей Фатлах ібн-Хасан аль-Шох Мазандерані. Хайль-баші Другого спеціального відділу дізнань Канцелярії Припинення Бадандена.
Помітивши, як повільно міняється хлопцеві обличчя, гість зглянувся над приїжджим, не здатним з першого разу запам’ятати настільки просте ім’я, і милостиво Додав:
— Але ви можете називати мене просто Азіз-беєм.
— Алейкум-ас-салям, — Джеймс підвівся й додав до свого поклона-відповіді посмішку, достатньо привітну, аби Азіз-бей не вважав себе приниженим. — Джеймс Рівердейл, віконт де Треццо. Прошу сідати. Чим можу бути корисний?
«Хайль-баші? Одначе! Серйозний чин до нас прийшов! В армії Бадандена хайль-баші командує подвійною тисячею. А в Канцелярії Припинення? Двома сотнями мушерифів?»
Перш ніж легко вмоститися в крісло, Азіз-бей продемонстрував співрозмовникові шестикутний значок-персоналій з руною Порядку — на ньому був каральний меч та баданденська зірка. Значок спалахнув зеленим полум’ям, над ним спливло об’ємне Азізове лице, підтверджуючи повноваження хайль-баші.
Якби значком заволодів самозванець, у його руці той сяйнув би червоним вогнем, миттєво розжарився б і залишив би на долоні злодія нічим не змиване тавро: «Син шакала».
— Наскільки нам відомо, вчора ввечері на вулиці Малих Карбувальників на вас було скоєно підступний напад. Унаслідок цього вас було поранено й доставлено сюди, а сам нападник утік. Мені доручено зробити дізнання в цій справі, з’ясувати всі обставини й встановити, чи є в цьому склад злочину. Ви підтверджуєте факт нападу?
Джеймс підвівся з ліжка й пересів у друге крісло, намагаючись триматися так само невимушено. Бути відвертим із цим високоповажним нишпоркою він не збирався. Але й заперечувати очевидне — нерозумно.
— Підтверджую. І маю заяву.
— Я слухаю.
— Це був чесний двобій, а не підступний напад.
— Дуель?
— Загалом, так. Один на один, із оголошенням намірів.
— Дуже цікаво. І хто ж, дозвольте запитати, був вашим супротивником?
— Він не назвався. Втім, мого імені він теж не запитував.
— У вас були секунданти?
— Ні.
— Отже, правил дуелі не було дотримано. Цей випадок можна класифікувати, як…
— Даруйте, шановний Азіз-бею, — урвав його Джеймс, як і раніше посміхаючись, але куди стриманіше. Класифікація хайль-баші, ще не почавшись, йому вже не подобалася. — В пункті 7-Ь Міжнародного Дуельного кодексу, ратифікованого, у тому числі, Реттією та Баданденом…
— Я пам’ятаю кодекс, о велемудрий віконте, — теж посміхнувся хайль-баші. І якщо Джеймсова посмішка була крижана, то посмішка Азіз-бея нагадувала ковану крицю. — В особливих випадках, таких, як нагальний захист честі… Вибачите за нескромне запитання, але що ж було приводом для вашого двобою?
Зрозуміло, Джеймс мав повне право не відповідати. Але навіщо сваритися з представником Канцелярії Припинення? З Азіз-беєм узагалі не виникало жодного бажання сваритися, навіть коли б він не був «офіційним гостем». Навпаки, народжувалося палке бажання опинитися від нього якнайдалі. І ніколи більше не бачити цього обличчя — вродливого, але начебто витесаного з мореного дуба, зі старим шрамом і сталевою привітністю.
Чи боявся хлопець хайль-баші?
О, ні!
Чого б то?! — нехай його злочинці бояться.
Але в присутності баданденця Джеймс почувавсь якось незатишно.
— Ми засперечалися через один фехтувальний прийом. І щоб розв’язати нашу суперечку, оголили шпаги. Ну, а потім… Трохи захопилися.
— Розумію.
Цього разу посмішка в Азіз-бея була цілком людяна. Джеймс навіть відчув крихту симпатії до хайль-баші. Можливо, поза службою баданденець — наймиліший чоловік і найприємніший співрозмовник, любитель поезії та полювання на фазанів.
На відміну від робочих годин, коли він — «при виконанні».
У двері сунувся хабіб — він хотів сказати хайль-баші, що пораненому потрібен спокій. Справа, мабуть, полягала не так у спокої для пораненого, як у бажанні лікаря нагадати про своє існування. Але Азіз-бей, хоча й сидів спиною до аль-Басані, значущо насупився й мовчки теребив чотки — тож козлобородому султану цілителів довелося зникнути, немов росі під промінням сонця.
Певно, вирішив зазирнути пізніше.
— Чому ж ваш суперник, у такому разі, втік? Якщо то була чесна дуель чи просто суперечка двох фехтувальників?
— Не знаю.
Джеймс знизав плечима й закинув ногу на ногу.
— У вас є припущення щодо цього?
— Можливо, мій опонент побоювався, що його зопалу приймуть за грабіжника чи вбивцю?
Азіз-бей погладив свою чудесну бороду, пропускаючи кучері між пальцями.
— Це було би недалеко від істини. Саме він наполіг на з’ясуванні вашої суперечки у двобої?
— Так, — не дуже охоче підтвердив хлопець.
Назватися призвідником і зводити на себе наклеп, вигороджуючи «мисливця», — то вже геть нерозумно.
— Затіяна суперечка могла бути просто зачіпкою, чи не так?
— Зачіпкою до чого?
— До виклику вас на двобій з метою вбити й пограбувати.
— Звичаєм грабіжники чинять інакше.
— І вбивці теж, — серйозно кивнув хайль-баші. — Але в зграї, як мовиться, не без білої ворони. Були випадки. От ви, дворянин і чесна людина, — хіба стали б ви нариватися на двобій із незнайомцем тільки задля того, щоб перевірити на практиці дієвість фехтувального прийому?
— Я — ні. Але знаю не одного чоловіка шляхетного походженню, котрий цілком міг би бути на місці мого опонента. У мене до нього немає жодних претензій. Поранення незначні, мене, як бачите, не прикуто до ліжка. А суперечка наша вийшла доволі цікавою. Залишається тільки знайти супротивника та подякувати за те, що потішив Душу.
Джеймса мало обходило, зрозуміє хайль-баші його натяк чи сприйме за браваду. Він сам відшукає рябого. Сам! І сповна розрахується з нахабою. Це справа честі! Нічого вплутувати сюди баданденську владу. Зрештою, вони билися один на один. Негідно дворянина…
— Ви офіційно відмовляєтеся від претензій до нападника?
— Відмовляюся.
— Ви можете підтвердити свою відмову письмово?
— Хоч зараз.
— Чи є у вас претензії до влади Бадандена?
— Ані найменших.
— Дуже добре. Мене вповноважено виплатити вам компенсацію за фізичні, моральні та матеріальні збитки під час перебування в нашому місті. От, не відмовтеся прийняти: сімдесят золотих дхармів.
Важкий шкіряний гаман, добутий хайль-баші невідь-звідки, ліг на столик, глухо дзенькнувши важеньким умістом.
— Можете перелічити.
Першої миті Джеймс хотів гордо відмовитися від компенсації. Він — дорослий чоловік, дворянин, спадкоємець шляхетного роду і спроможний сам подбати про себе. Рівердейли не потребують опіки баданденської влади! Але гординя поборолася з розсудливістю — і програла. Тому що на поміч прийшов недавно знайдений цинізм.
Гроші ще нікому не ставали на заваді. Джеймсові, наприклад, вони вельми й вельми стануть у пригоді. А надто якщо він планує затриматися в Бадандені для розшуків рябого нахаби.