Я дуже страждала. Я зрозуміла, що вирушила в дорогу, з якої не повертаються, й коли ми вирушаємо в таку подорож, нам залишається тільки йти вперед. Я пішла до кочовика, з яким познайомилася раніше, попросила, щоб він допоміг мені забути мою Персональну Історію, щоб відкрив мене для любові, яка присутня скрізь. Я стала вивчати з ним традицію Тенгрі. Одного дня я подивилася вбік і побачила цю любов віддзеркаленою в очах чоловіка; в очах художника на ім’я Дос.
Я не сказав нічого.
– Я була надто побита, не могла повірити, що для мене можливо закохатися знову. Він мені багато не говорив, лише навчив мене російської мови, й розповів мені, що в степах словом «синій» завжди описують небо, навіть якщо воно сіре, бо знають, що вгорі над хмарами воно синє. Він узяв мене за руку й допоміг мені піднятися за ті хмари. Він навчив мене полюбити себе, перш ніж полюбити його. Показав мені, що моє серце служить мені й служить Богові й не служить нікому іншому.
Він сказав мені, що моє минуле супроводжуватиме мене скрізь, але чим більше я звільнятимуся від подій і чим більше зосереджуватимуся на своїх емоціях, тим більше я розумітиму, що в теперішньому завжди є простір, неозорий як степ, який можна заповнити любов’ю та радістю життя.
І нарешті він пояснив мені, що страждання народжується тоді, коли ми хочемо, щоб інші любили нас так, як ми собі уявляємо, а не так як має виражати себе сама любов – вільно, непідвладна жодному контролю, ведучи нас своєю силою, не дозволяючи нам зупинитися.
Я підвів голову з її плеча й подивився на неї.
– І ти його кохаєш?
– Кохала.
– І далі кохаєш?
– Ти гадаєш, це можливо? Ти гадаєш, якби я кохала іншого чоловіка, то, знаючи, що ти приїдеш, я залишалася б тут?
– Думаю, що ні. Думаю ти протягом цілого ранку чекала, коли відчиняться двері.
– Тоді чому ти ставиш мені дурні запитання?
«Через невпевненість», – подумав я. Але було просто чудово, що вона знову намагалася знайти кохання.
– Я вагітна.
Я відчув, як світ обвалюється мені на голову, але це тривало лише секунду.
– Дос?
– Ні. Хтось такий, хто прийшов і відразу пішов.
Я засміявся, хоч серце мені стислося.
– У всякому разі, тобі нема чого робити тут, на самому краю світу, – сказав я.
– Це не край світу, – відповіла Естер, засміявшись.
– Але, мабуть, усе ж таки пора тобі повернутися до Парижа. Мені телефонували з твоєї редакції й запитували, чи я не знаю, де ти є. Вони хотіли, щоб ти приєдналася до одного з патрулів НАТО в Афганістані й зробила репортаж. Ти повинна відмовитися.
– Чому?
– Бо ти ж вагітна! Хочеш, щоб твоя дитина ще в лоні матері одержувала негативну енергію війни?
– Дитина? Ти гадаєш, дитина перешкодить мені працювати? І чого тобі зрештою турбуватись? Ти до цього не маєш ані найменшого стосунку.
– Не маю? Хіба не завдяки мені ти опинилася тут? Чи ти вважаєш, що це мало?
Вона дістала з кишені білої сукні просякнутий кров’ю клапоть тканини й подала мені зі слізьми на очах.
– Це тобі. Я вже знудьгувалася за нашими суперечками.
І після паузи додала:
– Попроси Михаїла, щоб він роздобув ще одного коня.
Я підвівся, взяв її за плечі й благословив так само, як Дос благословив мене.
Від автора
Я написав «Заїр» тоді, коли здійснював власну паломницьку подорож по світу з січня до червня 2004 року. Книжку я писав частинами – у Парижі, у Сен-Мартені (Франція), Мадриді, Барселоні (Іспанія), Амстердамі (Голландія), на автостраді (Бельгія), в Алмати й у степу (Казахстан).
Я хочу подякувати своїм французьким видавцям, Анні й Алену Кар’єр, які ознайомили мене з усіма французькими законами, про які згадується в цій книжці.
Першу згадку про Банк Послуг я знайшов у книжці Тома Вулфа «Вогнище гордині». Книжка, яку читала Естер і в якій розповідається історія про Фрица й Ганса в Токіо, належить перу Деніела Квіна й називається «Ізмаїл». Містика, про якого згадує Марі, говорячи про важливість пильнувати, звуть Кенан Рифай. Більшість балачок «племені» в Парижі були підказані мені юнаками й дівчатами, що належали до схожих груп у Парижі. Деякі помістили свої тексти в Інтернеті, але визначити авторство там неможливо.
Вірші, які головний персонаж вивчив у дитинстві і які згадуються йому в лікарні (Коли прийде небажана гостя …), входять до поеми бразильського автора Мануела Бандейри «Різдвяна вечеря». Деякі зауваження Марі, зроблені відразу після вечері, коли головний герой поспішає на залізничну станцію зустрічати американського актора, я запозичив із розмови з Аґнетою Шодін, шведською актрисою. Міркування про необхідність забути Персональну Історію належать до багатьох традицій ініціації, але особливо добре вони описані у книжці «Подорож до Ікстлану» Карлоса Кастанеди. Закон Янте був описаний данським письменником Акселем Сандемусе в новелі «Утікач перетинає свій слід».