У готелі мені пояснили, що, якщо мені конче треба їхати, якщо для мене це питання життя або смерті, то ліпше звернути на путівець, зробити об’їзд, який подовжить мою подорож години на дві, хоч ніхто не може гарантувати, що дорожнє покриття на тому путівці у прийнятному стані. Але інстинкт підказує мені, щоб я нікуди не звертав; щось штовхає мене вперед, на слизький асфальт, до тривалого й терплячого сидіння в дорожніх пробках.
Можливо, назва мого міста – Вікторія. Можливо, думка про те, що я надто звик до комфорту й утратив спроможність знаходити імпровізовані рішення у кризових ситуаціях. А може, ентузіазм людей, які в ці дні намагаються відбудувати собор, споруджений багато століть тому – і щоб привернути увагу до своїх зусиль, влаштовують дискусії, у яких запрошують брати участь письменників. А можливо, слова давніх конкістадорів, що вирушали завойовувати обидві Америки: «Пливти треба, жити – не обов’язково».
І я пливу. Через багато часу й після тяжких випробувань прибуваю до Вікторії, де на мене чекають змучені і знервовані люди. Вони розповідають мені, що такого снігопаду тут не було вже понад тридцять років, дякують мені за мої зусилля та наполегливість і повідомляють, що відтепер я маю брати участь в офіційній програмі та відвідати собор Святої Марії.
Дівчина, чиї очі блищать від ентузіазму, розповідає мені історію собору. Спочатку тут був лише мур. Потім під однією з його стін збудували каплицю. Через кілька десятків років каплиця перетворилася на церкву. Минуло ще століття, й церкву перебудували в готичний собор. Собор знав часи великої слави, потім почав руйнуватися, на якийсь час був покинутий і геть занедбаний, потім перебудований так, що його архітектура кардинально змінилася, але кожне покоління вважало, що воно знайшло розв’язання проблеми і змінювало попередні плани. І таким чином протягом наступних століть тут споруджували нову стіну, там – прибирали банту, ще в якомусь місці ставили підпірки, то заставляли риштуванням вітражі, то прибирали його.
І собор усе витримав.
Я ходжу під його скелетом, дивлячись на сучасні спроби перебудови. Цього разу архітектори гарантують, що знайшли найкраще розв’язання. Повсюди видніють металеві риштування та підпірні конструкції, будівельники жваво розповідають про свої наступні кроки й з певною обережністю критикують те, що зроблено в минулому.
І несподівано, десь посередині центрального нефа, я висновую дещо вельми важливе: собор – це я, це кожен із нас. Ми зростаємо, змінюємо форму, виявляємо в собі певні вади, які хочемо виправити, не завжди знаходимо найкраще розв’язання, але попри все намагаємося дивитися прямо перед собою, триматися прямо й насамперед оберігати від руйнування не стіни, не двері й не вікна, а свій внутрішній простір, де ми носимо й бережемо, все, що для нас важливе й нам дороге.
Атож, кожен із нас собор – у цьому можна не сумніватися. Але що перебуває у порожньому просторі мого внутрішнього собору?
Естер, Заїр.
Вона заповнює все. Вона єдина причина того, що я живу на світі. Я озираюся навкруги, готуюся до конференції, і до мене доходить, чому я не відступив перед сніговими заметами, заторами й кригою на дорогах: аби нагадати собі, що кожного дня я повинен перебудовувати себе й аби – уперше у своєму житті – остаточно переконатися в тому, що я люблю інше людське створіння більше, аніж самого себе.
Повертаючись до Парижа – за значно кращих метеорологічних умов – я перебуваю в якомусь трансі: зовсім не думаю, тільки машинально стежу за дорожнім рухом. Коли приїжджаю додому, прошу служницю, щоб вона нікого не впускала, прошу, щоб залишилася ночувати в мене протягом кількох наступних днів, щоб готувала мені вранішню каву, обід і вечерю. Кидаю на підлогу й розтоптую маленький апарат, який сполучає мене з Інтернетом. Зриваю телефон зі стіни. Укладаю свій мобільник у паперовий пакет і надсилаю його своєму видавцеві, попросивши, щоб він повернув його мені тоді, коли я сам прийду його забрати.