Він подякував мені, закинув за плечі рюкзак, обернувся в напрямку до Китаю і вирушив у дорогу. Я повернувся до готелю з думкою, що ніколи нікого не благословляв. Але я підкорився пориву, а порив був щирий, і моя молитва буде почута.
Наступного дня Михаїл прийшов зі своїм другом на ім’я Дос, який мав супроводжувати нас. Дос мав автомобіль, знав мою дружину, знав степи і також хотів бути близько, коли я прийду в село, де живе Естер.
Я хотів відмовитися від його послуг: спочатку Михаїл, тепер його друг, а коли дійдемо до кінця, то за мною йтиме велика юрба людей, що плескатимуть у долоні або плакатимуть – залежно від того, що мене там чекає. Але я був надто стомлений, щоб сперечатися: наступного дня я нагадаю Михаїлові про його обіцянку: не допустити, щоб хтось був свідком нашої зустрічі з Естер.
Ми сіли в автомобіль і протягом якогось часу їхали по Шовковому шляху. Вони запитали в мене, чи я знаю, що це за дорога, я відповів, що зустрів уночі прочанина, й вони мені сказали, що цей вид подорожі стає явищем дедалі більш звичайним, і через короткий час він дасть велику користь туристській індустрії країни.
Через дві години ми звернули з головного шляху на одну з бічних доріг і їхали по ній, аж поки зупинилися біля «бункера», де й перебуваємо тепер, їмо рибу й слухаємо тихе свистіння вітру, який віє зі степу.
– Естер зіграла дуже важливу роль у моєму житті, – розповідає Дос, показуючи мені фотографію однієї зі своїх картин, на якій можна побачити клапоть тканини, просякнутої кров’ю. – Я мріяв виїхати звідси, як Олег…
– Ліпше називай мене Михаїлом, щоб він мене ні з ким не плутав.
– Тож я мріяв виїхати звідси, як і багато молодих людей мого віку. Але одного дня Олег – чи то пак Михаїл – зателефонував мені. Він сказав, що його благодійниця вирішила пожити якийсь час у степу й просив мене допомогти їй. Я прийняв його пропозицію, побачивши в ній свій шанс, сподіваючись, що вона й мені допоможе роздобути візу, вилетіти до Франції і знайти там якусь роботу. Вона попросила мене відвезти її до глухого села, в якому вона була під час одного зі своїх візитів.
Я підкорився її бажанню, не запитавши, чому вона так хоче. Дорогою вона наполягла, щоб ми заїхали в дім до кочовика, якого вона відвідала кілька років тому: на мій превеликий подив, вона захотіла зустрітися з моїм дідом! Дід зустрів її з гостинністю, яка притаманна всім, хто живе в цих безкраїх степах. Він сказав їй, що вона сумує, але насправді її душа радіє, вона почувається вільною, й Енергія Любові знову в ній циркулює без перешкод. Він переконав її, що це вплине на цілий світ, зокрема й на її чоловіка. Він навчив її багатьох речей про культуру степу й попросив мене, щоб я навчив решти. Зрештою він вирішив, що вона може залишити собі своє ім’я всупереч тому, що велить традиція.
І поки вона навчалася в мого діда, я навчався разом із нею і зрозумів, що мені не треба їхати далеко, як вчинив Михаїл. Моя місія вимагає від мене, щоб я залишився тут у цьому безлюдному просторі – у степу, – щоб я зрозумів його кольори й переніс їх на картини.
– Я не зовсім розумію, чого навчалася моя дружина у вашого діда. Адже ваш дід сказав, що нам треба все забути.
– Завтра я вам покажу, – сказав Дос.
І наступного дня він мені показав, не пояснюючи, що саме показує. Я побачив степ без краю, схожий на пустелю, але він був наповнений життям, яке ховалося під повзучою рослинністю. Я побачив рівнинний обрій, величезний порожній простір, почув цокіт кінських копит, тихий вітер, і нічого, абсолютно нічого не було навкруг нас. Так ніби світ обрав це місце для того, щоб показати свою неозорість, простоту і складність водночас. Так ніби ми могли – й мусили – бути такими, як степ, порожніми, нескінченними й водночас наповненими життям.
Я подивився на синє небо, скинув темні окуляри і дозволив, щоб мене затопило це світло, це відчуття, що я перебуваю в якомусь місці, але й у всіх місцях водночас. Ми їхали верхи мовчки, зупиняючись лише для того, щоб дати коням напитися зі струмочків, які міг помітити тільки той, хто добре знав цю місцевість. Вряди-годи вдалині з’являлися інші вершники та вівчарі зі своїми отарами, вставлені в рамку рівнини й неба.
Куди я їду? Я не мав про це найменшого уявлення, й мені було нецікаво знати. Жінка, яку я шукав, перебувала десь у цьому нескінченному просторі, я міг доторкнутися до її душі, міг почути мелодію, яку вона наспівувала, поки ткала килими. Тепер я розумів, чому вона обрала це місце: тут немає нічого, абсолютно нічого, щоб відвернути увагу, тут порожнеча, яку вона так шукала, тут вітер, який потроху відносив її біль у далеч. Чи могла вона собі уявити, що одного дня я з’явлюся тут верхи на коні й поїду, щоб зустрітися з нею?