Відчуття Раю опускається сюди з неба. І я розумію, що переживаю незабутні хвилини свого життя – почуття, яке нас часто опановує після того, як магічний момент минув. Я перебуваю тут цілком і повністю, без минулого, без майбутнього, весь зосереджений на цьому ранкові, на музиці, яку вистукують копита коней, на ніжності, з якою вітер пестить моє тіло, на несподіваній благодаті споглядання неба, землі та людей. Я входжу в стан, подібний до обожнювання, до екстазу, до вдячності за те, що я живу. Я тихо молюся, слухаючи Голос природи й розуміючи, що невидимий світ завжди виражає себе у світі видимому.
Я звертаюся з кількома запитаннями до неба, з тими самими запитаннями, з якими зверталася до нього моя мати, коли була дитиною.
Чому одних людей ми любимо, а інших ненавидимо?
Куди ми потрапляємо після смерті?
Чому ми народжуємося й чому в кінці помираємо?
Що таке Бог?
Степ відповідає мені безперервним гудінням вітру. І цього досить: знати, що на фундаментальні питання життя відповідей немає, а проте ми й без них ідемо вперед.
Коли на обрії з’явилося кілька гір, Дос попросив, щоб ми зупинилися. Я помітив, що поруч протікає струмок.
– Зробимо тут привал.
Ми зняли з коней в’юки, натягли намет. Михаїл став копати в землі яму.
– Так робили кочовики. Копали яму, накривали її дно камінням, обкладали її каменями по краях – і маємо місце, де можна розкласти вогнище, захищене від вітру.
На півдні, між горами й нами, з’явилася хмара куряви й почувся тупіт кінських копит. Я не міг не звернути увагу на те, що відбувалося біля мене: двоє моїх товаришів рвучко підхопилися на ноги, і я помітив, що вони напружилися. Але потім перемовилися кількома словами російською мовою й розслабилися, Дос обернувся й став закріплювати намет. А Михаїл тим часом розпалив вогнище.
– Ви можете пояснити мені, що тут відбувається?
– Хоч і може здатися, що звідусіль нас оточує порожній простір, ви звернули увагу на те, що ми проминули кількох пастухів, струмки, черепах, лисиць, вершників? І хоч вам здається, ніби все це ви бачите зовсім близько від себе – а проте, звідки прийшли ці люди? Де їхні будинки? Де вони випасають свої отари?
Уявлення про порожній простір – ілюзія: ми постійно спостерігаємо, що діється довкола нас, а за нами теж спостерігають. Для чужоземця, який не вміє читати знаки степу, усе перебуває під контролем, і він не бачить нічого, крім коней і вершників.
Проте ми, люди, що тут виросли, вміємо розгледіти юрти, круглі оселі, які зливаються з краєвидом. Ми вміємо зрозуміти, що відбувається, спостерігаючи, як і в якому напрямку скачуть вершники; у давні часи виживання племені залежало від цієї спроможності – бо доводилося битися з ворогами, із загарбниками, з контрабандистами.
А тепер погана новина: вони зрозуміли, що ми їдемо до села, розташованого біля підніжжя гір, і послали людей, щоб ті вбили чаклуна, який бачить привиди малих дівчаток, і чоловіка, який хоче потривожити мир чужоземної жінки.
Він засміявся зі свого жарту.
– Чекайте. Зараз ви все зрозумієте.
Вершники наближалися. Через короткий час уже можна було роздивитися, що там відбувається.
– Там щось ненормальне. Чоловік женеться за жінкою.
– Справді ненормальне. Але це частина нашого життя.
Жінка промчала повз нас, стискаючи в руці довгий батіг, щось крикнула й усміхнулася, звертаючись до Доса, але не зупинилася, а й далі скакала чвалом, кружляючи навколо місця, де ми розбили табір. Чоловік, спітнілий, але усміхнений, також привітав нас. Здавалося, він гнав коня усе швидше, намагаючись наздогнати жінку.
– Ніна могла б бути й поступливішою, – сказав Михаїл. – У цьому нема потреби.
– Саме тому, що нема потреби, вона й не мусить бути поступливою, – відповів Дос. – Досить бути гарною і мати доброго коня.
– Але ж вона витворяє таке з усіма.
– Я зняв її із сідла, – з гордістю сказав Дос.
– Ви умисне розмовляєте англійською, щоб я зрозумів, так?
Жінка сміялася, мчала дедалі швидше, і її сміх наповнював степ веселістю.
– Це лише форма зваблення. Називається киз-куу, або «збити дівчину з коня». Усі ми в дитинстві або в юності брали участь у таких розвагах.