І коні навіть повеселішали, як степ зачули, - ідуть собі вільною ходою, пурхають, запашне степове повітря в груди набираючи. Куди не глянь оком, - все степ та степ широкий, а над ним, безкраїм, банею стоїть небо блакитне, наче чаша безмежна вінцями своїми на землю опирається. Навколо - ні кусточка, ні бугорочка; вільно вітрові ходити тут, і тихо колише він високу зелену траву, і здається, що пливе степ, як вода хвилюючись!
І сонцю веселіше світити над степом, бо в степу, як в морі, немає затінку, - нікому і нічому запиняти його ясного проміння; тільки од вершника іноді тягнеться тінь та од високих степових могил лягають темні плями3 але могили так же рідко трапляються в степу, як і вершники… От хіба ще орел, як розправить свої могутні сизі крила та підніметься над степом, то кидає на нього ледве помітну рухливу плямку…
їдуть козаки день, їдуть другий, вже й третій минає, - не що далеко вже й їхати їм. Сховалося за обрієм сонце, місяць блідолиций з’явивсь, вже й тихії зорі де-не-де заблимали, - час і на одпочинок ставати. Під’їхали козаки до високої могили, спутали коней, розіслали кобеняки, сідла під голови поклали, в головах, як звичайно, списи повтикали, а поруч пістолі положили та й спати налагодились. Коли це чують, - наче щось завило в степу.
«Не я буду, - каже чуткий Квач, - коли то не пес виє!»
«Ні, - одмовляє прадід, - бути того не може. Відкіля ж, - каже, - пес візьметься, коли навкруги ніякої оселі і близько немає? Не пес то…»
«А що ж по-твоєму?» - питає побратим.
«Та хто ж його знає, що воно; хіба мало чого водиться в глухому степу! Всякого буває…»
«А от же і пес, - намагається побратим, прислухаючись, - їй же 6огу; пес!»
«А і не пес», - сперечається прадід.
Любив він завжди на своєму поставити.
«Не пес, кажеш? Давай об заклад, що пес! Став півкварти!..»
«Що ж, і поставлю, - одмовляє упертий прадід, - чом і не поставити. Тільки ставить нам не можна, - певне пам’ятаєш зарік? Та й остогидла ж вона тобі, казав ти…»
Почухався Квач.
«Так то воно так, - каже, - нехай нею чортяка подавиться… Ну все ж таки, пес то!»
«От же і ні», - опинається прадід.
«Ну, стій же, коли так! - каже Квач, вже розсердившись. - Зійду я на могилу, та подивлюсь відтіля, може й побачу що… Побачимо, чия правда буде!»
Виліз Квач на могилу, оглянувся навкруги та й кличе веселенько прадіда. «А ну лишень, іди сюди, подивись, що нам Бог посилає!» Виліз і собі прадід, подивився, - що за чудасія? Не далі, як за версту, глибока балка, а в тій балці хата, та так і світить всіма вікнами. «Що за чудасія? - каже. - І справді, хтось живе тутечки». «Та то замало, що живе, - кричить звеселілий Квач, - а корчма!» «Ну, може ще й не корчма!»
«Їй же богу корчма! - запевняє побратим. - Я по духу чую її… Потягни, Петре, носом, хіба ж не чуєш горілки?»
Потягнув прадід носом і навіть сплюнув. «А й справді, наче чутно… - каже. - Чи бач, анахтемська, відкіля сягає!» Зійшли вони, замислившись, з могили, а Тарас і каже: «Чи не завернути нам до корчми, побратиме? Їй-богу ж краще завернути. В степу воно наче і не так, щоб зовсім добре ночувати було, та й коням вівса в корчмі певно знайдемо, а то давно вже вони, бідні, вівса не бачили, навіть охляли на самій траві».
«Та воно б можна, - одмовляє прадід, - чом і не завернути… В корчмі, звичайно, далеко б краще було, ніж серед голого степу, та тільки боюся я, побратиме: сам знаєш, по якій справі їдемо… Тобі то воно нічого, коли горілка остогидла тобі і в пельку не лізе, ну, а мене вона, проклята, потягне… За версту от і то в носі крутить, щоб їй гірко стало!» «А то може ходімо…»
«От же не піду, їй-богу, не піду, хоч силою мене тягни! - одмовляє прадід. - їди собі сам, коли хочеш».
Побалакали вони так, побалакали, та й побіг побратим сам.
«Подивись, - каже, - Петре, за кіньми, а я вмить збігаю, погріюсь тільки; бо воно щось наче мені холодно трохи здається. Та і вівса коням заразом принесу».
І зостався прадід самотній серед степу широкого.
V
Ой, і світить місяць, світить ясний, - увесь світ мріє під його журливим промінням; тільки в балку глибоку не хоче заглянути білолиций, того й окриває її такий морок. Недобре, видно, місце, бо заказано воно Господом місяцю зазирати туди, де недобре коїться, та на своє безголов’є не всі люди про те пам’ятають. Дивиться місяць козакові просто в очі, бо чиста душа козацька; і той стежить за ним очима, як пливе він поважно і вільно по небесному степу, тільки інколи зачепить за прозорі легкі хмарки, осяюючи їх чистим сріблом та золотом… Дивиться прадід і на тихі ясні зорі, як вони одна до одної гостювати літають, таночки по небу водять, а не то і в шуліки грають, і так хутко від того шуліки тікають, що тільки смуги огневі на один мент на небі лишаються, та одразу і тії зникають…