Довго так прадід лежав і дивився, очей з неба не зводячи. Коли це чує; затремтіло, задзвеніло щось у тихому нічному повітрі… Прислухається козак, аж то музика дзвенить, так і розпливається із балки по степу широкому: бубон бубонить, скрипочки «гандзю» грають, заливаються, цимбалики то брязнуть, затремтять тихим прозорим стогоном, то зовсім завмирають, - хоч зараз навприсядки йди, так і ваблять козацькую душу!..
«Ге, - думає прадід, - а се мабуть бенкет в корчмі розпочався, та і знатний же, видно, бенкет] От і засидівся товариш в теплій корчмі, а ти лежи собі колодою серед дикого степу!» Розсердився навіть прадід» та одразу схаменувся, що гріх воно на побратима сердитись. «Краще б, - думає, - ніж сердиться, одвідать би його, може воно яке лихо йому трапилось?» Гріх воно, звичайно, побратима в біді кидати.
Міркував прадід, міркував, - а музика гуде собі, навіть тупання чутно, наче гопака люди витанцьовують! І надумав він, нарешті, що йому треба таки дізнатись, чи не в біді товариш. Підвівся він, сів, послухав ще трохи, та й каже сам собі: «А що ж, їй-богу, воно слід побратима провідати: може й справді йому яка небезпека загрожує, боронь боже!»
Добрий товариш був прадід, вірний!
Став він на ноги, оглянув свою зброю, до коней довідався, чи добре вони спутані, та й пішов до балки виручати побратима. Іде він і бачить: горить вся корчма огнями; і чим більше він наближається, тим чутніше йому, що в корчмі щось надзвичайне одбувається: музика так і заливається, так ї вистукують закаблуки, аж повітря тремтить.
«Чи бач, диявольська музика, - каже, - як гарно грає, анахтемська! Самі ноги всякі викрутаси виробляють».
Підходить, загляда в одно вікно - жид шинкар з жидівкою і бахурами шабаш справляють!*
«Гак от воно що, - думає, - так завтра, значить, неділя буде! За дорогу і дні погубили козаки.
Що ж це воно за нехристі проти неділі бенкет справляють?» - дивується він, а у самого чортяча музика так і ноги вивертає.
Підійшов він до другої половини, дивиться: Господи ти Боже мій! Самі пани та панянки, мазура витанцьовують, а збоку на припічку варену варять, та таку варену, що у прадіда крізь скло і то в носі завертіло: Тільки дух встиг затаїти, а то так би і чхнув на весь степ широкий!
«Ну, та й добру, - думає, - штуку варять, бісові діти! І що воно за празник у них такий сьогодні, - чи не самого чорта до себе в гості ждуть?»
Почухав він, дивуючись, чуба, та й згадав про товариша; шукає його очима, - коли дивиться, а побратим на лаві між панянками сидить, регочеться, жартує, та так і пасе їх одиноким оком своїм, наче й справді вродливий парубок який! Навіть рота роззявив прадід, сам собі не вірить!
«Чи бач. чортів син, - думає, - а ще й запевняв, що наче б то й не ласий до них… Та й те дивно, - міркує, - чого воно панночки та липнуть до його, одноокого? Що за чудасія?»
Покрутив тут прадід вуса і тільки що був помислив, чи не зайти й йому в корчму, з побратимом побачитись, коли тут його хтось лясь по плечі! Оглянувся небіжчик, - і сам собі не вірить: стоїть перед ним якийсь блідий-преблідий козак в коштовному жупані, дивиться йому в очі і осміхається безкровними вустами своїми.
«Здоров був, Петре, - каже; - не признаєш, чи що? Невже ж так-таки і забув про умову нашу?»
Тут тільки згадав прадід і козака того, і умову свою.
«Добривечір, - одмовляє, здивований, а сам посторонь од його, наче бог зна що побачив. - Та по правді сказать, то й запомнив, - каже, - і зовсім таки запомнив».
«Ну, нічого, - відказує козак, - аби тепер згадав. Додержуй же свого слова, Петре, виручай!»
«Де ж я буду, - питає прадід, - виручати тебе?»
«Та тут же», - одмовляє козак.
«От так оказія! - дивується прадід про себе. - Причепилась, халепа… а про те робити нічого, коли й пообіцяв».
«Ну, а де ж вона, жінка твоя?»
Взяв козак прадіда за плече, підвів його до крайнього вікна корчми, показав на те вікно пальцем і сказав тільки йому: «Дивись!»
Глянув прадід, та так і завмер на місці. Такої дивної краси ще не бачили його очі; та й не чув він, щоб така краса могла бути на світі, бо, здавалось йому, і дивитись страшно було на красуню, що з’явилась перед його здивованими очима! Весь тремтів він, дивлячись на довгі, до самої долівки, густі чорні коси, на біле чоло, наче вирізане із слонової кости, на тонкі, як шнурочки, брови і довгі вії, на ті очі, в котрих крилося якесь страшне полум’я і разом невимовний сум… Моторошно йому навіть стало, але проти волі рука його піднялась до чорного вуса… Неодсічно вабили до себе доброго парубка і ті соковиті, хоч і тонкі разом з тим, губи, неначе вимазані червоною кровію, і ті пишні груди, що спокійно підіймались під її вигаптованою сорочкою… Здорово підкрутив козак молодецького вуса, встромивши очі в зажурену красуню…