«А чого ж то вона так сумує, голубка, коли тут бенкет відбувається?» - подумав він, і тільки подумав, як зараз же і зашепотів у нього над вухом блідий козак:
«Того сумує, - шепоче, - що нема мене біля неї. По умові ми стріваємось тільки після полуночі, а сьогодні з полуночі сам, Петре, знаєш, неділя заходить. В свято мені воля положена, і тобі якраз зачинати», - каже.
«Ге, - подумав прадід, бадьоро усміхаючись, - щоб мені ні краплі горілки в рот не попало, коли б я чи то в будень, чи то в свято, та став тікати від такої голубки! Не я в неї, а вона в мене запросила б собі волі на свято!»
Обернувся прадід, щоб сказати це саме тому козакові, а його вже й сліду немає. Здивувався він, та не до того тепер було йому, щоб довго думать про що-небудь; поправив він пояса, шапку на бік здвинув. і тільки хотів був пожартувати у віконечко постукати, як раптом згадав про коней і зброю свою в степу.
«Ні ж, - думає, - попереду коней сюди приведу і добро своє заберу».
Справний козак був, що й казати!
VI
Наче й недовго порався прадід в степу, але ж як повернувся назад, в корчмі начебто й тихше стало, не чутко вже було того галасу. Може хто, нагулявшись, і додому поїхав, а кого й варенуха проклята, од котрої у прадіда в носі наче хто шилом крутив, утихомирила: хто ж не знає, що од неї, анахтемської, іноді й добрий козак хилиться, як билиночка од вітру, а то ж була така варенуха, що прадідові не доводилось ще такої й нюхати!
Викликав він з хати жида корчмаря, поспитав, де йому коней поставити, спитав вівса, власними руками насипав їм по повній мірці, та й пішов од стайні через двір до корчми. Ступив він кілька кроків, підняв ногу, щоб ще раз ступити, - коли чує, ворушиться щось живе під ногою… «З нами Хрест святий!» - аж скрикнув прадід. Коли придивляється, якийсь чоловік вовтузиться на землі і ніяк, бідолаха, на ноги стати не може.
«Пусти мене..’, пусти мене, - мимрить собі під ніс невідомо до кого. - Не держи мене! От підведусь, так такого тобі дам», - похваляється.
Тут тільки впізнав прадід побратима.
«Перехрестись! - каже він йому, - очмарів ти, чи що? Хто тебе держить?!»
«А хто ж його знає, хто, - белькоче побратим. - Мабуть нечиста сила, чоловіче добрий. Бач, ноги не слухають!»
Розсердився тут прадід, підняв його за чуба, та й поставив на ноги.
«Та ти, - каже, - мабуть всі клепки розгубив в корчмі! і мене вже не пізнаєш?»
А той і на місці не встоїть: точиться на всі боки та своїм одиноким оком лупає.
«П’яниця ти, п’яниця, - дорікає йому прадід; - а ще брехав, що горілка обридла йому! Подивіться на його, люди добрі!»
Очуняв трохи побратим, та й сам собі не вірить, тільки спльовує та поперек собі скребе.
«Їй же богу, - каже, - не брехав я… Їй же богу, остогидла…»
«Остогидла?! - сердиться прадід. - А навіщо ж ти насмоктався; чортів сину?»
«А от же… і не насмоктався… - ледве язиком ворочає побратим. - їй-богу, не насмоктався… і не покуштував навіть… і вусів не вмочав…»
«Так чого ж ти на ногах не встоїш?» - не вірить йому прадід.
«Од духу, - каже, - мабуть, не встою… от від чого…»
«Од якого духу?»
«А од того самого, - одказує, - од варенухи тієї анахтемської… Такий од неї дух, Петре, такий дух ішов… що от і ноги… не хотять стояти…»
«Та воно, - каже прадід, - дух од неї, справді, міцний, що й казати: у мене самого, крізь скло, і то в носі комарі закусали, щоб їй до дна википіть! А тільки все-таки чудно мені, побратиме, що від одного духу, та козак звалився! Хіба от, може, від того, що обридла вона тобі, і душа не приймає?»
«Еге ж, Петре, від того, - каже, - від самого… Їй же богу, від того..»
«Ну, а навіщо ти, - питає далі прадід, - в корчмі з панянками женихався?»
«Хто, я?» - дивується Тарас.
«А то хто ж? - каже прадід, - вже ж не я».
«А от і не думав, Петре… Їй-богу, і не думав!.. Щоб мені на коня, - каже, - не сісти, коли я помислив навіть… То вони, сороки безхвості, женихались зо мною, а не я з ними… Цур їм і пек!..»
«Ех, Петре, - каже, - не в добре, здається, місце ми попали з тобою… Їй же богу, не в добре…»
Дивується прадід, і самому йому здається, що й справді недобре воно місце, та нічого не зробиш: треба козацького слова додержати. «Знову ж, і красуня така!..» - думає. Хотів він потилицю почухати, щоб краще обміркувати все, пустив плече побратима, а той так і гепнувся, де стояв.
«Ой, Петре, - мимрить крізь сон, - дай вже мені виспатись, так і хилить мою головоньку…» - і одразу захріп.