«Ну що ж, пам’ятаєш ще що-небудь на світі, козаче?» - голосно засміялась красуня, і навіть повітря затремтіло срібним сміхом з можливості що-небудь пам’ятати.
«Пам’ятаю», - вже самі відмовляють уперті вуста, хоч і тремтить рука, що держить за шаблю.
«Пам’ятаєш?! Ні, неправда твоя, козаче! - загарливо заговорила красуня, і тонкі ніздрі її тремтіли від хвилювання, а очі палали вогнем. - Але тривай же, ще одну хвилиноньку тільки, і ти все забудеш! - задихалась вона. - Тільки єдину хвилину!.. Іди до мене, спробуй чар ласки моєї! Ну, іди жі. Ти… подобаєшся мені, упертий… чуєш?..»
І вона простягла до його свої білії руки; її палке дихання палило йому лице, туманило мозок і пам’ять; от-от, здавалось, ті білі руки обів’ють козацьку шию, як змії стиснуть і задушать, вогонь її дихання висушить кров в його жилах, уб’є упертість і волю… Все переплуталось у козака в голові і одразу завертілось шаленим вихром; той вихор, здавалось, підхопив Його, як билиночку, і поніс невідомо куди… Білії руки майже торкались вже його шиї, ще хвилина… Але тут скрикнула красуня і, як підбита горлиця, звалилась додолу.
VIII
«Спасибі ж тобі, Петре, - несподівано чує біля себе зовсім отуманілий, неначе п’яний, прадід. - Визволив ти мене, додержав козацького слова свого; заслужу ж і я тобі, от побачиш!» - і чиясь важка і холодна, як лід, рука при тих словах лягла йому на плече.
Обернувся прадід, прийшов трохи до пам’яті, та й очам своїм не вірить… Що за диво? Не розбереш, як воно так і вийшло… «Тьху ти, диявольська омана!» - думає. Придивився краще, та й охолов весь з ляку.
Немає вже ні чудової красуні, ані корчми, ні бенкету, - тільки глуха повита мороком балка глибока, а над нею вгорі пливе собі спокійно повний блідий місяць; давно вже струхлий хрест лежить біля темної розкритої могили, тут же б’ється в судомах страшна, вся синя, стара-престара відьма, а поруч його стоїть знайомий вже йому козак в коштовному жупані, - та не козак, а мертвяк, - і дивиться на його крізь опущені вії мертвими очима своїми. Навіть чуб у прадіда під шапкою заворушився!
«З нами хрест святий!» - думає, і не може з переляку підвести для хреста руку.
«Не бійся мене, Петре, - чує він, як могильним голосом говорить до його мертвяк, - хоч і не живий я, та не ворог тобі; не бійся. Визволив ти мене, і не забуду я послуги твоєї!»
«Ну, і ти, відьмо, - говорить далі мертвяк, - прощавай тепер, скінчилась умова наша… Довго ти господарювала наді мною; лежатиму вже я тепер спокійно; давно вже прагне спокою душа моя… Бачиш, Петре, - знов звертається мертвяк до прадіда, - до чого воно доводить женихання: зв’язався я з відьмою, і навіть могила не захистила мене; і з могили викликала вона мене для своєї утіхи! Ох, і тяжко ж, Петре, було мені…»
Застогнав мертвяк, і так застогнав, знявши до місяця руки, що і все навколо застогнало; навіть зотлілий хрест здригнувся від того стогону!
«Ну, спасибі ж тобі, - каже; - прощавай поки що». - Сказав і звалився в могилу, наче і не було його зовсім.
Ще й до пам’яті як слід не прийшов прадід, з місця рушити не може, а дивиться, - тягнеться до його проклята та відьма і, як жаба, встромила в його зелені круглії очі свої…
І глянути було страшно, в яке страховисько перекинулась колишня красуня» котра все чарувала непереможними чарами своєї краси! Лице все посиніло, беззубий рот зовсім провалився і підборіддя майже зійшлося з карлючкуватим носом; вуха витягнулись, як у кажана, а рідкі пасма сивого пожовклого волосся висіли, як шерсть на старій волохатій козі… Підвелась вона і осміхається до прадіда беззубим ротом, стріляє круглими зеленими очима.
«Е, та чого ж це я так убиваюся? - шамкає. - От іще не бачили! Не хочеш любити, і йди собі к бісовому батькові в свою домовину! Одного втеряла, зате другого знайшла, ще й кращий буде! Правда, козаче?» - питає.
«Це ж ти про що власне?» - нарешті насмілився вимовити прадід,
«Смішний ти, козаче, - маніжиться відьма, ще й ногою, проклята, по-козиному притупує, - начебто й сам не знаєш про що. Подобаєшся ти мені, дуже подобаєшся, от що! Давно вже бажала я такого убоїща, ну, і покорив ти мене… Іди ж до мене, сизокрилий, приголублю, - каже, - пригрію тебе!» - а очі їй під самого лоба закотились.