Аж сплюнув прадід.
«Приголуб собі, - каже, - бабусю, дідька лисого, то й буде тобі пара… Та тільки, - каже, - дивись, щоб місяця не було на ту пору, а то ще й чорта перелякаєш!»
Затряслась відьма і зубами зацокала від злості.
«Як то так, шибеник ти, джиґун безголовий? - кричить. - Так ти назад думаєш? Одбив мене від чоловіка, удовою безталанною пустив, та й зректися хочеш? Е ні, не випущу я, - не на ту натрапив!»
«Та цур тобі, пек! Схаменися, відьмо! - розсердився вже й прадід. - Та тобі, - каже, - тільки на городі горобців лякать, а не з козаком женихатися! Ще розсиплешся!..»
«Не розсиплюсь, - одмовляє, - не бійся! Дивись, коли 6 ще сам не розсипався!»
«Перехрестись, божевільна!» - умовляє її прадід, і вже повернувся був тікать, та не по його вийшло: підскочила до його відьма і руки розставила.
«Стій, - каже, - і в голову собі не клади тікать, не пущу я!.. Надумав од чоловіка одбить, так голуб же тепер!»
Не до жартів прадідові було, навіть страшно начебто стало: бачить, причепилась нечистая сила, як п’явка… Вихопив він гострую шаблю з піхов, замірився, - але тільки зареготалась відьма.
«Не боюсь я шаблі твоєї, - каже. - Захочу тільки, і тисячу шабель підніму на тебе! Покинь краще свою шаблю та цілуй: все одно не втечеш».
«Еге ж, - міркує переляканий прадід, - а воно начебто і не гаразд виходить! От і виручай чоловіка!» Хотів він тут потилицю почухать, та так і не почухав: не до того було… І злякався він порядно, та й розсердився ж.
«Нехай тебе сліпий дідько цілує!» - каже і відскочив убік, а відьма за ним; він од неї, а вона, проклята, за ним: так і крутяться круг могили, як кішка з мишеням.
Кружляли вони так, кружляли, то в той, то в другий бік кидався прадід, та вже й задихатись почав, почуває, що от-от наздожене його відьма; як закричить він тут не своїм голосом: ой рятуйте, кому душі християнської жалко! - так по степу наче грім пішов! І що ж ви думаєте, люди добрі? Дивиться прадід, летять на його голос баби різні! Очам своїм не вірить прадід: і Солоха тут, і Хівря, і кума, і дячиха, і Гандзя удова, і скільки їх ще тут набралося, так і перелічити не можна: всі тут були, кому тільки він медові ляси точив. Та як накинулися вони всі на чортову відьму, як зачепилися з нею та одна з одною, так однієї тріскотні та лайки на десять би ярмарків вистачило! Штовхаються, рвуть прадіда на шматки, кожна до себе тягне, і кожна при тому кричить: «Мій він! Хоч і баламут, - кричать, - шахрай, а нікому не поступлюсь, нікому не оддам!» Так і хапають, цокотухи, не розбираючи, за що припаде. «Еге ж, - думає бідолаха, закриваючись та ухиляючись од них, - а от же я й не знав, що кожна з них відьма, їй же богу не знав! Та і не бувало ніколи того, щоб на хвоста у котрої натрапив, ніколи того не бувало…»
Спостеріг він хвилину, як вони вже надто розходились проміж себе, та як припустить, як дремене навтікача, тільки курява встала! Летить він з усієї сили сам не знає куди, як той дикий кінь степовий. Дивиться, корчма перед ним з’явилася і побратим посеред двору стоїть, спину чухає та навкруги озирається. «Начебто, - каже, - Петро на виручку звав, рятуйте кричав!»
А прадід і спинитись не може: так прямісінько і влетів у стіг г з головою в сіно зарився. «Ну, - думає, - здихався сього лиха! І принесли ж їх чорти, як тії галичі! До смерті, прокляті, заскубли б, якби не втік, щоб їм до віку солодкого не куштувати! А от же, - думає, - і стало таки мені в пригоді женихання моє, їй же богу в пригоді стало! Бо злопала б мене гемонська відьма, якби не ті».
Та тільки зарано радів козак: чує він, гупотить щось, наче цілий табун коней по степу летить. «Еге ж, - думає, - а то вони, прокляті, за мною, мабуть, женуться», - та ще глибше зарився в сіно.
Лежить він і чує: лемент знявся такий, наче на ярмарку. «Держи, - радіють прокляті, - знайшли його! От де він, щоб йому в огні горіть!» Здогадався прадід, що то вони на побратима натрапили, та в пітьмі не пізнали, - а місяця на ту пору вже не було на небі, зайшов, - догадався, а й слово боїться вимовити, де там: труситься тільки. - «Нічого йому, - думає, - не буде: роздивляться анахтемські, що то не я, а Тарас одноокий, то й кинуть його, дадуть йому спокій. От, коли б тільки в сіні не почали шукати…» Труситься, сердега, аж зуби йому цокотять, і все прислухається, що далі буде. І чує він, начебто відьмин голос, глухий такий, питає побратима:
«А ну, - питає, - кого ж ти з нас вибереш собі?»
«А всіх!» - лагідно одмовляє одноокий Тарас.
«Як же так, чортів сину, всіх?» - кричать йому всі баби разом.
«А так, - каже, - всіх… Мені, - каже, - чим більше, то й краще».