«Чи бач, чорти б його батька взяли, який ласун, - думає прадід, - хоч і дражнять мене ласим, а от же ж ніколи я такого не казав. А ще ж казав, чортів син, що неохочий до них!»
Міркує так собі прадід, а тут чує, і Солоха з дячихою кричать:
«Такий він завжди був! Такий самий, ласун безсоромний!»
І інші за ними теж кричать. Хотів був прадід гукнути їм: «Брешете ви, ґави хвостаті!» - та побоявся, а побратим і каже:
«Еге ж, - каже, - такий самий я і єсть… Козакові однаково, - каже, - яка б чарка не була, аби горілка в ній була добра. Не люблю я вередувати, - каже. - І побратим мій, Петро, такий же».
«А от же і брешеш! - не вдержався-таки хоч прошепотіти прадід, та, слава Богу, не почули того відьми, не до того їм було, щоб прислухатись.
«Та хіба ж ти не Петро?!» - галасують.
«А ні, - каже побратим, - не Петро я, Петро, - каже, - тепер, мабуть, горілку десь п’є, або з бабою якою женихається: не може він без того…»
«Ах ти сорока брехлива!» - знову не витримав прадід.
«Та хто ж ти такий?» - верещать не своїм голосом Гандзя з Хіврею.
«Я Тарас, - каже побратим. Так і піп хрестив, так, - каже, - і люди звуть. От хто я!»
Як заверещать же відьми, як заголосять, прокляті, так у прадіда і мороз поза шкурою пішов! «Тьху, нечиста мати тебе візьми, - плюються, чує він, і Солоха, і Хівря, і всі інші. І справді, це ж Тарас одноокий, щоб йому від горілки згоріть! А ми здуру подумали, що то Петро! От тобі й маєш… Ну, - кричать, - біс твоїй матері, збив ти нас з пантелику, допоміг Петрові втекти, кажи ж тепер, де він? Не скажеш, то ми на тебе таку халепу напустимо, таку халепу, що ти й життя своє проклянеш! Кажи, - кричать, - де Петро?»
В саму середину стогу зарився вже прадід, а все-таки чує, як побратим божиться і присягається, що не знає, де Петро, що й очі його давно вже його не бачили. Кричать, верещать баби, всяким лихом йому загрожують, а він все своє: «Знать не знаю, відать не відаю!» І почалось тут таке, що вже й розібрати не можна було, що воно таке!
Коли дивиться прадід, - крізь сіно бачить, - тягнеться до його страшна синя відьма, простягає свої кістляві руки, дивиться на його круглими зеленими очима і осміхається беззубими вустами… «От ти де, Петрусю мій любий, - шамкає своїм чорним ротом, - знайшла я таки тебе. Ну приголуб же мене, козаче!»
Здригнувся прадід, наче відро води льодової хто вилив на його; зблід він, як смерть, чуб догори піднявся, і чує він серцем, що останні хвилини йому приходять… Ох, та й гірко йому стало помирати такою поганою смертю, - не на герці завзятім, не на бойовищі за рідну країну, як воно личить доброму козакові, а в кістлявих обіймах старої поганої відьми!.. Згадав він наказ гетьманський, згадав грамоту заповітну, а сині кістляві руки вже наближаються до його, - от-от ухватять за горло, - і немає йому сили поворухнуться навіть… Та спас його Господь: півня розбудив. Як заспівав той півень, так у сердеги одразу наче каменюка з душі скотилась! Слава тобі, Господи! - шепоче побілілими вустами, - врятувався я тепер!» А чортова відьма затряслась уся, посиніла ще дужче, заблищали їй очі, як тій сові, підвела вона вгору руку і нахваляється в безсилій вже злобі!
«Стривай же, - говорить проклята, - вивернувся ти на сей раз, чоловіка одбивши; та дарма, оддячу ще я тобі… Згадаєш мене, як чорні ворони кістки твої по степу розносити будуть!» - із цими словами провалилась у самеє пекло.
А прадід спокійно заснув.
IX
Скільки проспав, того ніхто не зна, - різний сон у людей буває, - а тільки як прокинувся вже, то на дворі сонячний день стояв. І все на світі Божому було так, як і звичайно воно буває, начебто нічого і не трапилось уночі: сонце обливало своїм ясним, теплим промінням весь степ широкий; високі степові трави повільно коливались під подихом теплого полудневого вітру; розпечене сонячним жаром прозоре повітря наче тремтіло і переливалось; в небі пташки весело щебетали, а в густій траві коники і всякі комахи стрекотали. Сама балка зовсім не здавалась тепер страшною, а корчма, в котрій трапились такі надзвичайні події, виглядала навіть хазяйновито: так і вабила сховатись в холодку оселі від спеки. Одного тільки не міг зрозуміти прадід: прокинувся він не в сіні, а на здоровенній купі гною, котра набралася за кілька років і виросла як добрий стіг; здивувався прадід, та одразу збагнув, що все те нечистих рук діло: схотіла вража сила поглумитися з козака, ну, і здалася тоді йому купа гною за стіг сіна; звичайна річ, зв’яжись тільки з чортякою, або з відьмою, то ще й не те буде!
Обтрусився прадід, поправився, подивився на коней, - те ж нічого, стоять собі під повіткою, сіно жують, - та й пішов шукати побратима. «Що йому сталося? - думає. - Бач, чортів син, що наробив! Як би не побіг у корчму грітись, то воно нічого б і не було: виспались би собі у степу як слід, та й край. Ну, і задам же я йому! - думає. - Воно ж одразу зрозуміти можна було, що недобре то місце, бо навіщо б корчмі та стояти серед степу безлюдного? Добрий жид, і той не піде сюди шинкувати!»