- Цс-цс…
- Це ж паскудство! - схопився Марко з постелі.
- Годі! Умова: ти нічого не знаєш, де дівся твій батько.
- Чому?
- Слухай та живо, бо пан нетерплячий. Коли пан Дмитро Вишневенький перший раз приїхав сюди й став будувати палаци, твій батько весь час, коли ще був живим, з’являвся йому вві сні й хотів задушити. Але пан завсіди клав з собою у постелю хреста й тим себе заспокоював. Батько йому хоч і бачивсь уві сні, але він брався за хрест і той ніби казав: «Не беру живим, візьму мертвим, бо умру я без хреста».
- Так і казав?
- Так. Марко здригнув.
- А слухайте, пане Якиме, чому якраз батько ворогував з паном Вишневеньким? - сказав він, одягаючи на плечі кармазина.
- Бо це місце, де зараз є село, перший прочистив твій батько, й коли забирав всю цю округу пан Вишневецький під своє володіння, то обіцяв твоєму старому, що не буде селян нікуди займати до самої смерті, а коли вмре, то поховати його на тій могилі, що ходив твій батько.
- Чому ж якраз на тій могилі?
- Бо, кажуть, ту могилу також насипав твій батько із своїм товариством.
- Так чому я мушу мовчати про батька?
- Тому, що раніш аніж князь догадається поїхати на ту могилу, нам треба самим там побути і то найскорше. Там є скарб.
Марко був зовсім виходив з Якимом, далі сіпнув його назад, підвів до стайні і, порившись у сіні, показав старому торбину.
- Півділа зроблено! - аж крикнув той. - Біжи мерщій до старої знахарки й купи в неї сон-трави, та скорше.
- А як панові скажете?
- Я князеві скажу, що ти у дівчини й за тобою послали. Візьми з собою торбину всю й грошей не жалій.
* * *
У світлиці тимчасом князь турбується:
- Ну? Де Охрім Голий?
- Ясновельможний нехай не дуже поспішаються, бо Марко у дівчини, й за ним послали.
- Ага? Тепер, Якиме, покажи панотцеві Карпові нашу полонянку.
- Так ото такий чорт? Ха-ха-ха! - похитуючись і плутаючись в рясі, зареготався отець Карпо. - Давайте сюди, - ми його чесним хрестом господнім. Хе-хе-хе!..
Яким все чогось вагавсь і не йшов по дівчину. Вишневецький ходив мовчки й крутив довгого вуса. А далі:
- Якиме! Дать сюди полонянку! Пора вже з нею упоратися, а то й справді щось дуже безпечно їй живеться.
- А може, ласкавий пане, дозволите почекати на Марка?..
- Мовчи. Що, думаєш, йому першому дам? Не було такого, щоб челядникові доводилося першому те, що по закону належить шляхтичеві. Правда, отче Карпе?
Отець Карпо щось кинувся вичитувати з святого письма, але, не знайшовши відповідних слів, спинився та:
- Не побажай жони ближнього твого.
Побічні двері відчинилися й звідти вийшла полонянка. Але в той саме час з другого боку почулося:
- Дозволите, ваша ясність, зайти? - увійшов Марко.
- Ага. Якиме, ти з нею найшов спільну мову, то скажи їй, щоб вона не журилася, - звернувся Вишневецький до джури. А до Марка:
- Ну, козаче, де ж твій батько?
- Гадаю, ясновельможний, що вдома.
- А ти знаєш, що твого батька вбито?
- Ой! - простогнав Марко. - Ой, боже…
Яким щось говорив весь час з полонянкою пошепки, щось ніби наказуючи.
- Якиме, скажи полонянці, хай наллє цьому юнакові чарку, - кинув крізь зуби князь Дмитро.
Після відповідного знаку вона взяла кухоль з вином і наблизилася до Марка. Той стояв і в нестямі кусав губи. А вона спокійно, лагідно подала чарку й низько вклонилася. Із рук Марка випав манюсінький пакуночок. Мент, - і полонянка вже стояла біля Якима, підхопивши той пакуночок…
Отець Карпо, що до цього часу стояв роззявивши рота, витер кінцем ряси слину й підійшов із чаркою:
- Якиме, скажи їй, хай наллє і мені.
- Стій, отче! - гримнув Вишневенький. - Пить, - так усім разом. - Наливай! - крикнув він на полонянку.
- Панове! - закричав Марко і кинувсь до вікна.
- Що там?
- Що там? - кинувся и собі Вишневенький.
- Останній човен спускають - завтра їдемо, - весело промовив Марко, перегинаючись у вікно і зацікавлюючи інших.
- Вже налляла, - дав знати Яким. Всі обернулися. Полонянка, усміхнувшись, подала чарку
Маркові, а іншим указала поклоном.
- Хай живе… - хотів промовити отець Карпо, але, сьорбнувши пів чарки, захитався і сів, мов непритомний.
- Ото ти такий? - зареготав Вишневенький і перекинув поставець у рот.
Трохи поморщившись, він хотів щось сказати, але в ту ж мить впав додолу.
- Куди ж далі? - спитав після всього Марко. -- Доки сон-трава робить своє діло, на Крим, - відповіла спокійно полонянка.
Через годину два вершники летіли по великому татарському шляху в степ - на Крим.
V
Село ще зранку ґвалтувалося. Чутки про таємничу пропажу старого Охріма збентежили односельчан. Старі поважні діди й баби ще зранку, як комахи на сонці, обліпили хату й подвір’я