«Ну, друже, причепурись тепер, - каже Ахмет-паша, як підійшли вони до дверей, де стояла сторожа, озброєна шаблями і келепами, - зараз перед ханом станеш».
Сидить хан на парчевій подушці, навхрест ноги заложивши, курить люльку з довгим чубуком, а круг нього стоять найповажніші в орді мурзи, всі в золоті та оксамиті, всі сивовусі та суворі. І сини ханові тут же; а ззаду варта стоїть з блискучими топірцями, з довгими списами, і все навкруги так блищить і сяє, ідо в прадіда і в очах замигтіло, не знає, куди йому й дивитись. Проте не злякався козак, не осоромився: вклонився він низенько ханові і синам його, і мурзам старим і сміливо став перед хана.
«От, великий хане, - каже, вклоняючись, Ахмет-паша, - привів я по твоєму наказу посла од приятеля твого, гетьмана України. Чолом тобі б’є гетьман».
«Скажи послові, - каже хан паші, - що радий я його бачити і дякую моєму приятелеві за привітання. Спитай його, - каже, - як ся має ясний гетьман т»
«Здоровий гетьман, - вклоняючись одмовляє прадід, - і велів тебе поспитати, як і твоє ханське здоров’ячко?»
Умів таки прадід слово промовити, що й казать! Здатний на все був.
«І ми здорові, слава Аллахові, - каже хан, - і частенько згадуєм нашого приятеля. Як то він там поживає?»
«А так поживає, - каже прадід, - що часом і галушки з салом не йдуть йому в горло… Прислав оце до тебе прохати допомоги».
«Ми повсякчас напоготові подати допомогу своєму приятелеві, - каже хан. - Казав мені паша, що в тебе й грамота до мене є від гетьмана?»
«Аякже, - одказує прадід, - є». І по сій мові засунув він руку під жупан. - Ось де вона!»
«Ми раді послухати; грамота приятеля для нас найкращий гостинець, - одмовляє хан. - Візьми її, Ахмете, у посла, та прочитай, що пише нам гетьман».
А прадід, щоб ще більше піддобритись до хана, до гетьмана його навернути, вклоняється ще раз низенько та й каже:
«Повір, ясний хане, що нікому ще не посилав гетьман таких грамот; одному тобі тільки, бо шанує він, вельможний, твою ласку».
Вклонився прадід при тих словах аж до землі, та як підвівся, дивиться: що за чудасія? Всі на лиці змінились! Аж посинів Селім-гірей, сидить, напіввідкривши рота і нерухомо встромивши очі, а розлютовані страшні мурзи та беги за ятагани ухопились!
«Що за оказія?» - думає здивований прадід. Повернувся він до Ахмета-паші, дивиться, - і що б ви думали, люди добрі? - сам своїми власними очима бачить: тримає старий чаклун в руках замість грамоти заяложений жіночий очіпок, та ще й коливає ним, чортів син, перед самісіньким ханським носом!..
XI
Ой, та й міцні ж стіни старої татарської вежі, так міцно вимуровані, що кілько хочеш стріляй в них кам’яними кулями з самих величезних гармат, тільки на порох розсиплються кулі… Міцні й залізні товсті грати в вузеньких віконечках, не поїла їх ржа, не погнув довгий час, хоч і давним-давно вимурували ту вежу. І проклятий одвіку ланцюг не перержавів, а все так само спускається з стелі, все так само міцно охоплює козацькую шию, хоч струмками, цілими річками пролилися по ньому сльози людськії!
Не втекти в’язневі із старої вежі, і нікуди із неї не вийти, тільки до ката…
Сидить закутий в тій вежі прадід і ранком чекає лютої смерті… Розірвуть козака на чотири частини дикі степові коні, чорні ворони підберуть потім білі кістки козачі і рознесуть їх по всьому світу… Ой і рано ж радів ти, козаче, рано насміхався над проклятою відьмою, рано хвалився!.. Краще було 6 слухати добрих людей, не женихатись з кожною молодицею, яку тільки стрінеш, не розбираючи, чи відьма вона, чи ні, чи варта вона твоєї голови молодецької, твоєї лицарської слави… Не було б тепер того, не скінчив би ти життя свого у ката в руках!..
Та що смерть? Хіба ж боїться смерті козак, коли сотні разів бачив він її просто у вічі в військових походах і на герцях завзятих, де як спілі колоси пшениці під серпом котились голови молодецькі? Страшніше за муки і за смерть саму те козакові здавалось, що проклинатимуть його з роду в рід, поки и світ стоятиме, як зрадника, котрий прихильного спільника, могутнього хана, повернув на лютого ворога. Рознесуть тепер славу про його по всій Україні, і ніхто не оступиться за ним, ніхто не скаже, що не з доброї волі учинив він те, що урядила йому все злая відьма, бо кому ж таке і на думку спаде?
«Ой, та й кому ж ти довірився, гетьмане вельможний, батьку козачий, кого мав ти за доброго, вірного козака? - скаже кожний. - Хіба ж мало було в тебе вірних, сміливих молодців на твоїй Україні, що обрав ти такого?»
Так міркував прадід, і гірко ридав він, залізним ланцюгом прикутий. Пекучі були ті сльози, не приведи Господи і ворогові плакати такими сльозами, не дай, милосердний, нікому ніколи тих сліз на землі…