А вже і вечір стає тихий та погожий і золотом красить вузенькі віконця на вежі. Вже й зорі спалахнули в безхмарному небі і, співчуваючи, мигкотять крізь залізні грати, наче б то плачуть з бідолахою разом… З праці тяжкої, побрязкуючи ланцюгами, приходять бідні невільники і, стомлені, сідають біля вежі. І чує прадід, як ведуть вони проміж себе розмову про тихії зорі милої Вкраїни. «Ой, і хороше ж там, ясно, і Дніпро могутній реве, і вольная воля гарцює по степах безкраїх, і дівчата співають своїх чудових пісень!.. Ой, хоть приснись же ти нам, країночко рідни, хоть уві сні з’явись, - молять, - нам, невільникам бідним, що за тебе, незабутню, в тяжкую неволю дістались, волі і щастя в житті позбулися…» Плачуть, сльозами вмиваються, сіромахи, і прадід плаче разом з ними, хоть і не бачать вони його…
І чує прадід, кличуть вони старця прохожого, каліку безокого, що осліпили його татари в неволі, кличуть і просять: «Заспівай ти нам, старче Божий, рідную думу. Заспівай нам що-небудь, щоб хоч трохи серце розважити…»
І направляє Божий старець свою кобзу, налагоджує струни невільник сліпий. Ожили під його пальцями голоснії струни, затремтіло від жалібних звуків тихе вечірнє повітря, ллється тужливо, мов плаче, спів рідний…
Але що він співає?.. Ще ніколи не доводилось прадідові чути думи тієї, хоч і багацько чував він їх і вдома, по ярмарках та базарах, і на Запорожжі, серед веселого, вільнолюбного товариства; дивні, нечувані слова долітають до його крізь велетенський мур, і завмер козак, прислухаючись… І довго співає кобзар, довго лунає серед тиші нічної його старечий голос.
Гей, давно, давно вже сеє бувало,
А немає на Вкраїні козацького серця,
Котре б з тугою того не згадало…
Гей, ідуть ляхи на три шляхи,
А козаченьки на чотири,
А татари злі, бусурмани невірні,
Весь широкий степ вкрили…
Гей, ідуть ляхи на три шляхи,
А козаченьки на чотири,
Ідуть вони, як брат з братом,
Рука в руку, серце з серцем,
Спільна дума їх всіх обгортає.
Ой ідуть вони славний бенкет справляти:
Не червонеє вино, не міцнеє пиво кружляти,
А гарячу кров бусурманську будуть вони на землю проливати!
За землю христіанську піднялись козаки:
Хотять вони тюрми агарянські руйнувати,
Невільників бідних із неволі визволяти;
З тяжкої неволі,
З віри бусурманської,
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений
Повертати.
Гей, попереду та сам король їде,
Поруч його ясний королевич,
За ним слідом козаків веде
Сагайдачний гетьман Конашевич.
Ясне сонце серед неба стало, зупинилось:
Ще ніколи такої слави на землі не бачило,
Хоч од віку на землю дивилось!
Ой, і ржуть коні, ржуть вороні, аж земля двигтить!
Ой, блищать шаблі, блищать булатні, мов огонь горить!
Як гай густий списи стали, і світ заступили,
Як ті хмари корогви розкрились, все військо прикрили!
Б’ють литаври, сурмлять сурми, перемогу віщують!
Йдуть козаки, та все дальше у степ, недоленьки своєї не чують…
Гей, слава вам, лицарі славетні,
Що за волю братів своїх повстали!
Упокой, Боже, святії душі,
Що за хреста Твого свої голови поклали…
* * *
Ой, вже три дні і три ночі серед широкого степу вони проходжають,
А ніде татарського війська агарянського в степу не помічають.
То король гострими очима весь широкий степ озирає,
І до гетьмана козацького такими словами стиха говорить, промовляє:
«Гей, гетьмане Сагайдачний,
Батьку козацький!
Вже три дні і три ночі ми по степу широкому прохождаєм,
А ніде ми татарів злих, агарян невірних, в степу не помічаєм.
А коли й надалі так по степу блукати маєм,
То і військо своє згубим, і слави собі ніякої не придбаєм…
Бо бояться злії агаряни до чесного бою з нами стати:
Не хотять і близько до нас наближати,
А хотять же серед степу широкого,
На безводді і безхліб’ї нас змарнілих
Поодинці в полон імати,
У злую неволю турецькую завдавати,
Срібнії за нас гроші брати,
Гей, гетьмане Сагайдачний,
Батьку козацький!
Добре ти учини:
Проміж козаками,
України милої вірними синами,
Що найкращу сотню обери,
На оглядини перед війська пошли.
То нехай же вони самі серед степу широкого проїжджають,
Татарське агарянське військо в степу знаходжають,
Нас про теє чим скорше сповіщають!»
Тоді Сагайдачний, батько козачий, теє зачуває,
До короля такими словами стиха мовить, промовляє:
А немає в мене, пане найясніший, та поганої сотні,
Бо всі вони твої вірні слуги: усі в орла однакові діти!
А пошлю я, пане найясніший, хоть Харкову преславную сотню,