«Не по правді, хане великий, посадив ти посла свого друга у темницю, - каже, - батир, не по правді хочеш ти скарати його лютою смертію. Хай боронить тебе Аллах і молитва Пророка від такої неправди!»
Обнімає хан вірного Кара-Мустафу, дякує йому, радіє, і візирем своїм робить одразу. Велить він шукати старого чаклуна, - вся орда вимагає йому кари, - та ніде його немає.
«Скарай його! - ґвалтує розлютована, палка орда, - скарай його тією самою смертію, що готував він, старий чаклун, неповинному послові!»
Кипить, хвилюється орда, хан гнівається, мурзи заклопотані метушаться, а немає ніде й сліду старого чаклуна: хто каже, що бачив, як чорний пес крізь натовп шмигнув, та и зник; хто знову божиться, що бачив, як чорна якась птиця, наче б то ворон, знялась та й полетіла… Звичайне діло, чаклун: як схотів, так і зник з очей…
Тільки, нарешті, тихше одразу стало: «ведуть гетьманського посла», - хвилею пройшло через весь широкий майдан, і ущух галасливий натовп. Повільно ступає в панцери закута сторожа, а посередині йде прадід, і сміливо, бадьоро дивляться його соколині очі. «Ну, - думає сердега, - виходить на те, що мені тільки приснилось, ніби Юрко визволить мене обіцявся!» І гірко йому, та не хочеться вмерти бравим козаком, як діди його і прадіди умирали!
«Тільки що ж це таке? - дивується він трохи згодом. - Невже ж таки не снилось мені, а й справді?»
Бачить він здивованими очима: іде йому назустріч сам хан з мурзами і беями, бере його, веселий, за руки, самі мурзи знімають з його кайдани, і вся орда його прославляє!
«Невже ж правда тому?» - дивується прадід, сам очам своїм не вірить, і одразу полізла сама рука в кишеню за люлькою, бо давно вже не курив козак.
«Пробач мені, славний козаче, - каже хан, - у всьому винен візир чаклун… Проси у мене, чого бажаєш, все для тебе зроблю!»
Вклонився прадід і одмовляє ханові:
«Пошли негайно допомогу гетьманові моєму вельможному, - говорить, - коли дозволяєш просити тебе».
«Сьогодні ж, - каже хан, - накажу орді сідлати коней та йти гетьманові на підмогу… Сам ти поведеш передовий табір з моїм сином Азаматом, а слідом за вами я й сам рушаю. А чого б ти ще хотів?» - каже хан.
«А ще, - кланяється прадід і одночасно прислухається, як радісно загомоніла орда, зачувши ханське слово, - а ще про-сю, увільни ти всіх невільників наших, які до вас в неволю дістались…»
«Скинуть кайдани з невільників, нехай з ними ідуть, - приказує хан візиру новому, - і дать кожному коня і всю зброю та ще по золотому на додачу! Ну, а собі, козаче, невже ж так-таки нічого собі й не попросиш?»
«Собі? - замислився прадід. - А от же, їй-богу, і не знаю, чого б собі й попрохати, хане милостивий! От, хіба горілки добру чарку, то випив би, охоче випив! Бо хоч і давно вже не пив я, а все наче б то душі похмелитись хочеться… Тільки у вас тут і шинку нема ні одного, ніде і горілки здобути!»
«Ну, горілка для тебе знайдеться, - сміється хан, - вип’єш, скільки душа прийме! Але однієї горілки мало, проси ще що-небудь… Проси дівчину-красуню, хочеш? Найкращу невільницю подарую тобі, сам вибирай!»
«Ні, хане ясний, досить мені, зарікся вже я. От де в мене сидять ті красуні! - показує прадід на потилицю. - Годі женихатись!»
«Ну, золота!» - сміється хан.
«А навіщо воно мені, коли його пропити не можна? - одмовляє прадід. - Не положено козакам в поході горілку пить».
Так нічого і не попросив собі прадід гордовитий козак був!
«Ну, - каже тоді хан, - коли ти вже такий удався, що й попросити собі нічого не хочеш, то я сам тобі подарунок виберу! От тобі, - каже, - моя ханська шабля, що й цівку рушниці як билинку перетинає, а от тобі й кінь, котрим і сам султан турецький не погребував би!»
І підвели тут до прадіда такого коня, такого чудового коня, що йому од радості й дух захопило…
XIII
Гей, облягли гетьмана Дорошенка стрільці московські, облягли його усіма сторонами, як каблучкою залізною кругом охопили!.. Ой, і б’ється гетьман день, б’ється другий, а на третій бачить батько козачий, не пробитись йому: доведеться лягти всім головами, як траві під косою… Та й жалко ж стало гетьманському серцю братів своїх милих, товаришів вірних, і заплакав він дрібними сльозами козацькими, як огонь пекучими… І каже гетьман орлятам своїм:
«Гей ви, орли мої сизокрилі, товариші мої вірнії! Немає нам ні від кого допомоги; залишіть ви краще мене, не покладайте даремне голів своїх!..»
Одмовляють гетьманові козаки:
«Не треба нам ніякої допомоги, коли немає її! Не кинемо ми тебе, гетьмана свого, покладемо свої голови, як самі того бажаєм!..»
І каже на теє гетьман вельможний:
«Коли так, орли мої ясні, одягайте ж ви білі чисті сорочки і сподівайтесь ви один одному, хто на душі який гріх має. І щиріше молітесь ви Богові милосердному, бо на смертельний бій поведу я вас, на останній бій!..»