І одягали козаки чисті білі сорочки, сповідались один одному і щиріше Господу молились: готувались вони на останній, смертельний бій.
І тільки зійшло сонце, взяв вельможний гетьман, батько козачий, в праву руку кармазиновий прапор, і заблищав сріблом лик Архистратига перед козацькими рядами. Застогнала земля під кінськими ногами, затремтіло повітря від поклику молодецького: то полетіли, списи нахиливши, умирать козаки!
Тільки - що ж то бачить гетьман там, далеко, що бачить він здивованими і радісними очима своїми на горі за лісом? Що то за військо поспішається, що за козак в червоному жупані виграває перед тим військом на коні вороному?! Ой, невже ж то Петро з допомогою приспів, той самий Петро, що про його Й чутки всякі зникли?! Вогнем горять гетьманськії очі, вільно набирають широкі груди повітря, став він перед запасними сердюками і підняв він свою могутню руку.
«За мною, орлята! Пробиваються наші! Послав нам Бог допомогу!» - І ударив він нагайкою коня вороного.
Тільки у вухах зашуміло, тільки земля загула під кінськими копитами, як налетів на ворогів гетьман з сердюками своїми!..
Обнімає гетьман прадіда, в уста його цілує, рідним братом називає, і одразу ж наставляє його за полковника.
«Спасибі ж тобі, Петре, - каже, - в самий час приспів ти! Всім би нам довелося голови свої положити, коли б не з’явився ти з допомогою. Спасибі ж тобі, брате мій рідний! Немає в мене полковника молодшого за тебе, але ж немає кращого!»
Радіє, утішається гетьман перемогою своєю, радіють і полки козацькі, голосно прославляють вони гетьмана, радіє і прадід: знайшов-таки він в обозі стрілецькому побратима свого, і так палко розцілував його, як ні з одною молодицею не цілувався ніколи! Та ніяк не міг прадід дізнатись від його, яким побитом взяли його. Нічого не міг пригадати Квач: ні того, як женихався він з відьмами, ні того, як наскочили на його вороги лихі. Пам’ятав він тільки, що рубався, а з ким, - сказати не міг: зовсім забило йому памороки від одного духу тієї проклятої варенухи, що нанюхався він в корчмі…
А все від того, що остогидла йому горілка!
* * *
«Так от як воно на світі буває! - завжди додавав наприкінці дід мій небіжчик. - Мабуть така вже козацька доля: чи вип’єш, чи не вип’єш, а все одно наче б то п’яний будеш… Так давайте вже, люди добрі, краще вип’ємо!»
Андрій Чайковський
Козацька помста
І
Хоч би ви й знали Красноставці на правобережній Україні, то вони тепер не те, ідо в давнину. Тепер усе на світі перемінилося, переіначилось, а з колишніх Красноставців тільки й слави, що став великий, розлогий зостався та й той став не такий тепер, як колись-то, не та й глибина. Здебільшого комишем поріс, а то й висох зовсім. В давнину тут було інакше. Став був ширший і більший, а вся околиця поросла старим дубовим лісом з великими та глибокими балками, в яких могло кілька сотень людей враз із кіньми сховатись. За ставом стояв тут в давнину пишний кам’яний замок пана Овруцького. Замок оточений високим муром та глибоким ровом з того боку, де не було ставу, звідкіля запливала вода в той рів. У тім красноставецькім лісі починається наше оповідання. Про те красноставчани, хоч і саме село не на тім місці стоїть, добре тямлять. Столітні діди показують своїм малим правнукам те місце, де стояв панський замок. Оповідають, що зостались там ще глибокі темні муровані льохи, а в них скарби заховані, та ніхто б не зважився їх шукати, бо пильнує їх якась нечиста сила. Красноставчане обминають з острахом те місце, поросле бур’яном і терниною, а кому вже пильна потреба туди переходити, то хреститься, хоч би й удень. Є такі люди в Красноставцях, що чули в своїй замковій руїні серед бурливої ночі пекельні стогони, крики та зойки, начеб кого мучили. Говорять, що це душі замучених людей так голосять, та хіба що не за собою, а за тим паном, що тут у давнину жив та людей катував.
Та цур йому й пек! Дух святий при нас хрещених! А ми вертаймо в ту давню давнину, яких три сотні літ від нас, в ті страшні часи народного одчаю й лютого гніву на панів-гнобителів, в часи нашої славної козаччини.
* * *
Було се одної літньої ночі. Місяць уже запав, блищали тільки на блакитному небі ясні’ зорі, неначе хто дукати розсипав. На дворі було тихо, навіть вітрець не дув. Навіть нічна іггицл заснула. Малою доріжкою красноставчанського лісу їхало двоє козаків і стиха між собою розмовляли.
- Так ти, Карпе, справді не знаєш, якою смертю твій покійний батько загинув?