Охрімове. Хитали сумно головами, щось тихо перебалакувалися. Молодші з селян хотіли йти на поле: ще до зорі наклепали коси. В’язальниці наварили ще до схід сонця страви на цілий день і збиралися наливати в глеки та й собі йти на поле. Але ніхто перший не посмів рушати.
Час од часу через тин висовувалася чоловіча або жіноча голова й поглядала на край села до подвір’я старого Охріма. А через півгодини до Охрімовбі хати йшло старе й мале. Все село відчуло втрату старого й чомусь боялося.
Та як його й не боятися, коли ще за Охрімового життя говорили про злі наміри пана Вишневецького обкласти селян тяжкою даниною. Та боявся, кажуть, князь Дмитро. Ось вже десять років, як тая подать тяжка з’явилася в околишніх волостях, а в селі Дикому Куті її не було.
- Все через Охріма, все через нього, - голосно казала баба Петриха, - доки був він, голубчик, доти й жилось нам вільно, а тепер… Де він, оборонець наш, подівся? І на кого ж він нас, убогих, покинув…
І почала причитувати баба Петриха та оповідати, як вони жили під Острогом на землях князів Острозьких, як тяжко було панщину робити та які побори чинили князі та дрібна шляхта над бідним селянським людом…
А люди слухали й сумно хитали головами.
- Та що їхня панщина, як і в нас не згірше, - обізвався старий Стус. - Пішли б ви подивилися, що по тім боці робиться вже три дні. Вже перерубали півлісу, а там човнів цю ніч наспускали, так і оком не скинеш.
Весь Дніпро захряс човнами.
Ой, дума щось наш князь Дмитро, дума, - пророкувала стара Петриха, - буде нам тепер, ои, буде горе…
- Та хоч не кажи так жалібно, стара…
- Пан іде, пан їде, - зашепотіли по натовпові…
- А челядників скільки - щоб це значило?
- Розсипаються по одному, обступають село.
- Ой, матінко, що ж це воно буде?
Купа кінноти, що виїхала з воріт князя Вишневецького, розсипалась по узгір’ю й обступала село.
На селі і в Охрімовім дворі затихло. Притаїло дух.
Князь з челядниками-козаками наблизився до натовпу. Поруч із Вишневеньким на низенькому татарському коні сидів на охляп піп, отець Карпо. В цей саме час з-за річки підійшли селяни, що три дні довбали човни. Обірвані, стомлені, а дехто з перев’язаною рукою чи щокою.
Князь Дмитро сидів мовчки, насупивши брови Й роздираючи вудилами рота своєму коневі, крутив вуса. Молоді челядники гарцювали на своїх лихих, згорда поглядаючи на обідране поспільство й час од часу підморгуючи дівчатам і молодицям.
А зо всіх кінців села, що розтяглося по узгір’ї над Дніпром, челядники зганяли селян.
Коли зібралася вся сільська громада, князь Дмитро піднявся на стременах і дав знак. Тихий шепіт зляканих, здивованих селян зовсім затих.
- Православні! - почав князь…
Отець Карпо зняв бриля й перехрестився. Люди, дивлячись на його, й собі стали хреститися.
- Злі татарські ватаги з давніх-давен турбували ваші оселі. Ще десять літ назад мене запрохав наш селянин Охрім Голий, щоб я тут оселився захищати вас од лихої татарви. Я й згодився. Покинув навіть свої палаци з Черкасах та Каневі та переїхав до вас у ці краї.
- Спасибі вам, паночку, захищали, хай вам Бог здоров’я дає…
- А найдужче за останні три дні, - стиха додала перев’язана щока.
- Так от, мої вірні друзі. - продовжував далі Вишневецький, щоб уникнути надалі татарських наскоків, я порішив збудувати на Дніпрових порогах фортецю.
-- А чому ж так далеко?
- А може б збудувати поблизу, ось хоч би на Інгульці -- не так далеко. А то - на порогах.
- Так ото на те й човни будували?
- Та зараз же жнива! Куди ж ми виїдемо так далеко?
- Та й чого ми маємо їхати? Челядники-козаки на те й існують, щоб захищати поспільство,
- Вони правду говорять, - промовив до князя старий Стус. - Коли ваша милість приїхали сюди й стали закладати палац, тоді ви казали Охрімові, що будете своїми челядниками захищати нас. А тепер замість того не даєте людям зібрати хліба, що ось вже три дні сиплеться.
- Ні, пане, не підемо ми з вами проти татар.
- Та й самі ви, ваша ясність, подумайте, куди б ми всі поїхали? Хай би вже їхали, хто охочий, а всім їхати ніяк не можна.
Голоси з натовпу були все сміліші й сміліші.
- Куди він нас хоче вести? - чулося із двору Охріма.
- А жінок та дітей на кого покинемо?..
Князь Вишневенький мовчки хмурив брови й все дужче тиснув за повід свого коня.
Коли ґвалт зчинився ще більший, старшина челядинський Вовк щось сказав одному з челядників, і той вихром помчався навколо села, а за ним ще десятків зо три челядників.
Хвилина, і село знову було оточене челядинськими вершниками.
Люди захвилювались ще дужче.
Ті з челядинців, що залишилися, тісніше оточили натовп.