Таке говорив мені старий Охрім Чепурний не раз, поки живий був, - царство йому небесне та земля пухом!
Опісля вже знаєш, що зо мною було. Я виріс і козаком став, хоч не першим, але й не посліднім. І тепер пора сповнити обіт, повинність синівську, та за батька помститись.
- А знаєш ти дорогу в Красноставці?
- Ми вже либонь біля Красноставців. Се непремінно красноставецький ліс. Потрапимо до села, то про все розпитаємо. Тобі, побратиме, спасибі, що не покинув у пригоді та пішов зо мною…
В сій хвилі виїхали на край лісу. Здалека чути було гавкання собак. Тут либонь і село буде. За тим голосом поїхали навпростець. Світла ніде не було видно.
Невдовзі забовваніли в темряві верби й козаки в’їхали в сільську вулицю.
Собаки загавкали ще дужче.
- Господь знає, як за того Верету розпитати? - говорив Карпові Максим, побратим його, розглядаючись у темряві. - Воно б так найкраще було, якби ми сюди в’їхали непомітно, щоб ані жива душа про нас не дізналася.
Вони стали серед вулиці, не знаючи, куди їхати. Хтось попід тином ішов. Коні захропли й подались у бік. Карпо нахилився з коня:
- Ти чоловік, чи хто?
- Та вже ж не скотина! - озивається той незнайомий, - не бачиш?
- Коли б бачив, то й не питав би. Скажи, будь ласка, де тут живе старий Прокіп Верета?
- А що тобі до його треба?
- Вибачай, добрий чоловіче, то я йому самому скажу, а ти тільки проведи…
- Недалеко й проводити, ми біля його воріт стоїмо.
З тим словом він одчинив ворота і впустив туди козаків. Зачинив знов ворота, а тоді провів козаків поза хату, де стояла стайня.
- Ось тут проведіть ваших коней, а самих у хату просимо. - Козаки позлазили з коней, попустили попруги вад сідла й повели навпомацки в стайню та поприпинали до жолоба.
- Ви коней розсідлайте - до рана може вам тут бути безпечно, я зараз коням сіна підкину.
Як з тим упорались, повів козаків у хату й застукав легко в віконце. В хаті заворушились, заговорили якісь голоси; скрипнув засув, відчинились двері, й козаки ввійшли туди.
- А се хто? - питає якийсь старечий голос, бо зараз закахикав.
- То я, тату, гостей Бог прислав, діло до тебе є.
Заблищали іскри від кресала, роздули вогонь, і заблимав каганець. За той час Веретенко прислонював свитою віконце.
До козаків приступив старий сивий чоловік з каганцем і став до їх пильно придивлятися.
- Невже ж запорожці! Давно не бачив.
- Здоров був, батьку, чолом тобі б’ємо…
- Здорові будьте, панове товариство, просимо гостей сідати… А ну, Ганю, вставай та гостей приймай, - гукав старий за піч, де спала невістка.
- А хіба ж я сплю? - озивається від печи Ганя, - хіба ж не я двері відчинила?
- Ну, гаразд, гостей нагодувати слід…
- Не пізнаєш мене, батьку? - питає м’яким голосом Карпо. Старий став ще пильніше приглядатися до Карпа.
- Мої старечі очі вже не добачають. Мабуть уже давно тебе не бачив, коли й по голосу не пізнаю… Хто ти будеш?
- Твій хрещеник Карпо…
- Кожухів син? - скрикнув старий. - Моя дитино люба! Дай тебе обійму. Боже, таке мале було, на руках носив, а тепер козак, мов дуб… Добре, що ти приїхав, а то й не застав би. Мені вмирати пора… Ти звідкіля?
- З Запорожжя, прямісінько з Січі. Приїхав тебе провідати, батьковій могилі вклонитися та з паном розплатитися, коли ще живий вражий син.
- Тихше! Враг його не взяв, здоровий та товстий, мов кабан… Та коли вас лише двоє, то про розплату й не думай, а гляди, щоб перед зорею й духу вашого не було. Тікай звідсіля та подалі. Тут запорожців на палі садовлять, коли вистежать та піймають…
- Втечемо, як буде треба…
- Та про те опісля - ви голодні, та й відпочити треба.
- Ну, Ганю, чому ти начеб нічого?
Ганя накрила стіл, поставила пляшку з горілкою, миску з варениками, хліб, кашу…
- Не великі у нас достатки, - говорив Верета, лізучи на свою лежанку, - та чим хата багата… На ліпше не спроможемося, хіба на пісну страву.
Усю нашу працю пан забирає.
II
Козаки посідали за стіл і уминали вареники, дарма що пісні.
- Чи вас не спостеріг хто, як сюди в’їздили? - питає старий.