- Хіба що сей чоловік, - каже Карпо, вказуючи на Веретенка. - Се мій син Максим. - Ти пам’ятаєш, Максиме, Петра Кожуха, що під панськими киями душу віддав?
- Чому не пам’ятаю?
- Здоров, Максиме, - каже Карпо, простягаючи йому руку, - мого побратима, ось сього, теж Максимом кличуть… Та чого ви з біса вуса попідтинали? Аж смішно, - каже Карпо, підкручуючи бадьоро свого чорного вусика.
- Не смійся, Карпе, так пан звелів. Усі красноставчани вуса стрижуть, а як ні, то гайдук висмикує.
Пан каже, що довгих вусів не можна носити, бо не зможе тоді відрізнити свого підданця від гайдамаки. Кумедний ваш пан… Далі звелить вам вуха та носи обрізувати…
- До сього не дуже далеко. Та як би воно не було, а вам перед зорею втікати треба.
- А хіба ж що?
- Хіба ж я тобі не казав, що як хто з двірні вас вгледить, то не вийти вам звідсіля живими. Наш пан на запорожців, мов пес, лютий. Він боїться бунту, боїться втікачів на Запорожжя. А Народ такий прибитий, що на ніщо не спроможеться сам від себе. Досить буде, коли ваш кінь фиркне або зарже, то влетять сюди непрохані гості, вас на кіл, а мене під киї…
- А у вас коней нема?
- Нема, ми волами робимо та й їздимо. На коні міг би хто втекти до козаків, тому-то пан і коней заборонив мужикам держати.
- Тьху! На його голову. Та нам, батьку, ніяк не можна завтра від’їздити. Не на те ми сюди приїхали. Тут де-небудь сховаємося в лісі, а коли доконаємо свого, тоді й поїдемо. Небезпеки ми не боїмось, на те ми й запорожці. У нас ціле життя - одна небезпека. Ми звикли до неї, як до сонця, і на небезпеку не зважаємо. Та коли ми вже при божій помочи потрапили до твоєї хати, так розкажи мені, будь ласка, усе до чиста, що з моїм батьком, з мамою було?
- Довго б воно розказувати, та коли раді слухати, то лягайте спочити, а я розказуватиму, поки заснете…
- Слухаючи такого, не заснеш, - каже Карпо.
Постелили козакам соломи серед хати. Вони полягали та й закурили люльки, а старий Верета почав казати:
- Батько теперішнього пана - пан Овруцький - заснував слободу Красноставці, закликав сюди людей, пообіцявши великі полекші на тридцять літ.
Народові нашому було тоді на світі тісно, хоч тої землі святої стільки, їло конем не об’їдеш, птахом не облетиш. З одною боку Татарва шарпає, з другого ляшня тисне. Не стало старого Хмеля, ляшня розпаношилася та й Москва витягає свої кігті. Люди не знали, куди дітись. На Україні не було ладу, бо й старшина козацька гризлася між собою. Кожному хотілося відпочити хоч трохи та зажити спокійним життям, Польські паші брали землі, скільки хотіли та закладали слободи. Так зробив і старий пан. Овруцький. Народу збіглося до його з усіх усюдів. Зорали степ, викорчували трохи лісу, а панові замок поставили над великим ставом, де й пан міг мешкати Й народові було де в пригоді захиститися. Околиця плодюча, звіра в лісі досить, риб в ставі й не перелічиш.
Гарний наш став, від того й наше село Красноставцями прозвали.
Під старим паном жилося нам, як у Бога за пазухою. Народ його любив, а тому Й не вважав на запоручені нам вигоди, а помагав, коли треба було, з власної охоти. Пан знав кожного з нас, до хат наших заходив і помагав нам у пригоді. У сьому закутку було нам добре й безпечно, і ми стали багатіти. Вивозимо звідси цілими хурами мед, віск, звірячі шкури, вивозимо скот, вівці та ховаємо червінці.
Та не стало нашого доброго пана. По його смерті засів у замку його син Станіслав Овруцький. Тому буде вісімнадцять років, як приїхав по смерті батька з Варшави. Перед тим ніхто його тут не бачив. Наш пан старий вдівцем жив. Про сина чували ми лиш від челяді, що у Варшаві вчиться.
Приїхав він з цілою чередою гультяїв, таких як сам. Старих слуг повигонив усіх і завів новий порядок та став по своєму господарити. Нам, слобожанам, начеб світ плахтою закрив.
Усіх узяв молодий пан за чуба. Понакладав відразу на нас всякі податки, про які ми перше й не чували. Таке хіба сам чорт вигадати може. Далі став брати народ на панщину.
Послали ми до нього депутатів з громади. Так і так, кажуть, нам іце час не вийшов, який запоручив нам грамотою його покійний батько, - царство йому небесне.
Пан казав наших посланців вибити нагаями та собаками зацькувати. Чи чував хто таке, гцо посланців, людей виборних з громади, зневажити! Се довело нас до краю. Ми збунтовались та панських отоманів, що людей на роботу скликали, здорово вибили та прогнали. Тоді пан вивів на нас своїх гайдуків з рушницями, ще й кварцяне військо на поміч прикликав. Чимало наших наложило тоді головою, та їм легше було ніж тим, що зостались. Нас покарали по-звірськи. Трьох людей настромили на кіл, другим позрубували голови - ну, а не було такого хто б не набрав київ аж до крови. Ми хотіли втікати світ за очі, бо як тут з паном мірятися? У нього шаблі та рушниці, а в нас хіба коли, сокири та мотики. Та як нам було втікати? Хто самітний був той і втік.