Батько, змучений, подряпаний, пішов на часок додому.
По сніданню прийшов пан Овруцький в конюшню подивитись на коня. Як побачив подряпаного коня, то аж скипів від злости, бо став сміятися. У його така вдача була, що чим більше лютував, тим більше сміявся. Катовані люди стогнуть, плачуть, кричать з болю, а він регочеться. І той його регіт страшний був, чортячий. Від його кров у жилах застигала А при тім його очі вогнем сиплють, а рот кривиться мов у сатани. Зареготався й тоді пан і звелів гайдукам привести батька. Я при тім був, бо того дня призначили мене чистити конюшню. Хотів я побігти вперед, остерегти батька, щоб де-небудь сховався, та ба! Пан усе на мене дивиться, начеб хотів мені сказати: а ну, зважся, то зараз повісити звелю. Я аж завмер з страху, ногою рушити не можу.
Привели батька.
- Ти що моєму коневі зробив? - питає та за кожним словом: - Хі-хі-хі, ха-ха-ха.
Батько говорить сміло, виправдовується, що інакше коня не вговкає.
- Я тобі казав; бережи мого любимця, як зіницю ока… Я нарахував дев’ять смуг на його шкурі від нагайки. За кожну дістанеш десять київ… взяти його! - Й знову регочеться. - Хочу бути справедливим: ні одного більше, ні одного менше, а рівно дев’ятдесят…
- Твій батько дужий був, і став оборонятися, - гайдуків розсипав, мов снопи. Двох убив таки кулаком. Зацідив так здорово по висках, що гайдук тільки гикнув.
На його кинулася ціла череда, звалили з ніг, а тоді зв’язала мотузами.
Стали батька бити. Б’ють помалу, раз за разом від карку до п’ят, та числять поволі, мов через зуби цідять. А він, мученик, ні пари з уст.
Стиснув зуби й мовчить, мов неживий, навіть не здригне.
Тоді прибігла твоя мама. Вона стала голосити, припала панові до. ніг, та просить, благає. Щоб з каменя серце, й то б зворушилося від сього плачу. А пан лиш регочеться по своєму, та й каже до слуг:
- А ви, гультяї, чому крили від мене, що в моєму селі така гарна молодиця? Зараз її взяти до покоїв та гарненько переодягнути, вбрати, мов кралю…
Тоді мама встала миттю з землі.
- Не діждеш, собачий сину, мого сорому, - крикнула не своїм голосом небога, - та поки всі отямились, з усієї сили зацідила пана кулаком межи очі, а далі вхопила кігтями за лице, а другою рукою за горло.
Насилу служба відірвала. Пан стояв зі скривавленою пикою, наляканий. Спершу не міг і слова промовити, а далі як зарегочеться:
- Ха-ха-ха! Обох убити киями на смерть, а коли в тих харцизів щенята є, то й тих потопити в ставу. Не можу в моїй маєтності терпіти ні вовків, ні вовченят…
Приказ панський був зараз виконаний. Поклали небогу на землю й б’ють киями вже без розбору - куди попало. Я вже не ждав далі. Зробилася метушня, а я поміж гайдуків та за браму. Тим уже не поможу, гадаю собі, а тебе врятую.
Як я тебе сховав і вернувся додому, то вже й вечір настав. Я пішов уже смерком до замку. Слуги, мов біля мерця. Ходять один повз другого, мов сновиди, та тільки перешіптуються. Кажуть, що пан лежить хворий, - рану вилизує. Та мені се байдуже, я своїх шукаю. Твоїх батьків до рову викинули. Йду туди, надибав першу маму. Вона нежива. Батько доходив, бо ще дихав. Пан заказав під карою смерті хоронити їх. Їх хрещене тіло мали пожерти пси. Я приповз до лиця батька.
- Хто се? - питає.
- Се я, Прокіп, - шепчу йому у вухо.
- Чи Карпа справді втопили?
- Ні, кажу, я його вивіз у безпечне місце.
- Спасибі тобі, брате, - простогнав, - дай води, страх хочеться пити.
Пішов я, плачучи, по воду. Набрав у шапку, та поки вернувся, він, сердешний, уже оддав Богові душу.
Узяв я його на плечі та поніс у ліс. Потім вернувся й маму поніс туди ж. Опісля приніс я заступ на став копати могилу, щоб християнського тіла звірі не рвали.
Ніч була темна. Ніхто мені не перебивав. Я поночі викопав глибоку яму, поклав трупи побіч себе, перехрестив, проказав молитву й засипав землею. Вже сіріло на небі, як я скінчив свою роботу й прикрив могилу травою та сухим листям… З тяжким, закривавленим серцем слухав Карпо сього оповідання. З очей котилися сльози горохом. Устав з своєї соломи, припав до старого, став йому цілувати руки, тоді пригорнув свою голову до його грудей і заплакав уголос.
- Заспокойся, мій сину, - каже старий. Їх мука давно вже скінчилася, вони тепер щасливі в Бога. Жили тут по-божому, любилися, то там певну нагороду дістали. Через свою мученичу смерть вони всі гріхи свої спокутували.
- Хіба ж можна не плакать, слухаючи такого? Та ж се мої рідненькі батько-матір.
- Чи ти лише того приїхав з Січі, щоб про се довідатися?
- Не того я приїхав. Я приїхав, щоб за їх смерть помститись.
- Ти з лопатою на сонце йдеш. Вас лише двоє, а в селі помочи ти не знайдеш.
- Мені помочи чужої не треба. Не так я помщуся, як би ти гадав. Моя помста буде… от побачиш - не людська, а диявольська.