- А як ти гадаєш: були козаки, чи не були?
- Були, каже пошепки, виїхали з лісу, в’їхали в село, а після мов під землю запали.
- Коли б Господь милосердний прислав їх, може б панів трохи приборкали, та нам легше жилося…
-- Мовчи! Життя тобі не миле? За таку зухвалу мову можеш повиснути.
- Правда! Спасибі за осторогу. З болю й язик не хоче мовчати, та все щось бовтне…
- Так ти його прикуси… Каштелян таки, мабуть, звелить перешукати ліс…
- Не знать, що з ними?
- З козаками? їх лише двоє було. То, мабуть, лиш роз’їзд. Головна сила десь недалеко має бути, адже ж у двох на таке зухвальство не зважилися б.
- Знаєш ти що? Я завтра тікаю світ за очі, вже не видержу. Того тижня за один листок, що лежав на стежці, мене вибатожили, вже не видержу… Та й чого мені тут зоставатись? В мене нема нікого… Я круглий сирота…
- Ти дурний, Дмитре, коли б мені так, я б давно втік, а то жаль мені батька: я втечу, а його на смерть заб’ють.
Дальшу розмову перебив садівник. Вони обоє стали пильно замітати. Другі люди пішли далі. Садівник став їх лаяти, чого вони байдикують.
- Та сьогодні й так не прийдуть сюди ясновельможні, бо казали, що пані нездужає.
- Який ти мудрий, каже садівник, а я сам бачив, як усі йшли в замкову каплицю.
Карпо аж зрадів, почувши таке. Коли б пани сьогодні не прийшли, довелось би тут сидіти до завтра, а ще чого доброго могли б Його товариша в лісі винюшити, а тоді все пропало!
Тепер біля Карпа стало тихо. Робітники пішли далі. Довгенько ще сидів Карпо, не рухаючись, поки не почув гамір від замку. Він розхилив легенько кущ і дивився на стежку, висипану білим піском. Стежка була проста й тяглась аж до замку. Туди йшли ясновельможні пани. Попереду біг маленький білий кучерявий песик нетутешньої породи. Карпо аж зубами заскреготів з лютості й вилаявсь. Собачка, певно, його зрадить і перепинить йому доконати те, що замислив. Песик побіг геть наперед. Далі йшла якась худа пані, ведучи за руку малого хлопчика. Він був марний, блідий, дрібний, мов пірце. Хлопець щебетав щось до своєї учительки, чого Карпо не міг розуміти. Подалі за ними ступали самі ясновельможні. Пані висока й струнка, а він, мов кабан. Череватий, мов бочка. Живіт, підперезаний багатим поясом, теліпається за кожним кроком то в одну, то в другу сторону. Видно було, що важко йому було ходити: ледве перевалювався черевань з одної ноги на другу.
Карпо не мав часу до них приглядатися, бо всю його увагу займала собачка. Вона прибігла в те місце скоком, несучи високо то одну, то другу задню лапу й одразу занюхала Карпа. Вона стала придивлятися цікаво до Карпа, й раз гавкнула. Карпо сидів, мов закам’янілий, та пильно дививсь на неї. Песик приступив ближче, осмілився й став Карпа обнюхувати. Карпо блискавкою схопив його за мордочку, здавив так, що й не пікнув, і відрубав одним замахом ножа голову.
Песик навіть і не застогнав. Се діялося в густих кущах, і ніхто не міг того бачити. Карпо сховав собаку поза себе й сидів далі, поки не надійшов сюди хлопчик з худою панею… Мов кіт на молодого горобця, кинувся Карпо на цю пару й ухопив хлопця під пахву. Вчителька так налякалась, що заніміла зовсім, а хлопець заверещав не своїм голосом. Тоді то й ясновельможні побачили, що діється. Карпо скочив до муру й по мотузі видряпався на гору. Тепер закричала й учителька й побігла проти ясновельможних, ломлячи руки. Та вони й самі бачили, що сталося. Пані стала бігти щосили, випереджаючи череваня, що телепав своїм животом на всі боки. Тепер знову побачили Карпа. Він босий стояв на мурі, держачи в лівій руці хлопця, а в правій скривавлений собачою кров’ю ніж.
- Не пізнаєш мене, пане Овруцький? - гукав він униз, а очі в нього вогнем блищали. Я Карпо Кожушенко, твій підданий, а тепер вільний запорозький козак.
Я син того Петра Кожуха, якого ти звелів киями до смерті забити. Я син тої Кожушихи, що тобі пику подряпала, та й теж під киями згинула.
Я прийшов з тобою розплатитися за тих мучеників… Правда, пане, добре я справився? Коли тобі собачки жаль, то вона під муром без голови. А твого синка таки не віддам.
- Гей, служба! - верещав черевань. - Ловіть харциза, нагороду велику дам!
Надбіг на той крик садівник з помічниками, а лакей побіг до замку людей кликати.
Не роби дурниць, пане, - каже Карпо. - Я не шляхтич, дітей убивати не буду… А коли б ти наважився мене піймати й його в мене з рук видерти, то клянусь Богом, що живих нас не дістанеш… Та мені ніколи довго балакать. З тобою, пане, ми ще побачимось. А по сім слові бувайте здорові!
Карпо обернувся й шубовснув з високого муру в воду, держачи кріпко хлопця в руках…