Пані зомліла. Пан дер собі волосся на голові з одчаю.
В замку настала страшна метушня. Ніхто добре не знав, що сталося. Чути лиш було вривані слова, що Стася гайдамаки вкрали…
Паню занесли зомлілу до замку, куди згодом і пан прийшов. Гості кинулися до зброї. Каштелян звелів сідлати коні й ладився пустити погоню за козаками.
Та ще поки зібралися й виїхали з замкової брами, пані отямилась, вибігла на подвір’я замкове й стала їх спиняти. Вона, небога, толкувала всім, що коли б харцизів і зловили, то се певна смерть для її дитини, бо вони її живої не пустять.
Пан спершу перечив. Хотів сам їхати з жовнірами.
Він волів бачити свого одинака мертвим, ніж між гайдамацтвом, яке буде над його дитиною знущатися. Тоді один з гостей пояснив, що козаки з малими дітьми поводяться лагілно. Коли дитина жива буде, то згодом її можна буде відшукати, а так через погоню нічого не вдіють, бо козаки живої дитини не віддадуть. Можна навіть оповістити добру нагороду, окуп. Так радив один бувалий шляхтич, і се помогло, бо погоні вже не посилали.
Розуміється, що по тій страшній пригоді про забаву ніхто не думав, і гості роз’їздилися, зоставляючи Овруцьких в тяжкім смутку.
IV
Пан Овруцький розклав зараз гінців по всій Україні, що хто б привів йому його синка цілого й здорового, то пан заплатить за нього стільки дукатів, скільки він заважить.
Від сього часу в замку в Красноставцях усе перемінилося. Пани не приймали гостей. На замку стояло тихо. Відправили військо, музикантів і співаків.
Служби залишили лише тільки, щоб в пригоді можна оборонитися та обслужити гармати. Пан Овруцький змарнів, не брала його ні їда, ні сон, ні забава.
По цілих днях ходив засмучений, мов хмара, по пустих покоях, по саду, де любив в добру погоду пересиджувати на самоті, особливо в тім місці, де зчинилося таке нещастя. Говорив мало, ні в шо не втручався. До себе нікого не пускав. Часами брала його страшенна лютість. Тоді реготався, бив кулаками в стіл, або в стіну й проклинав гайдамаків. В таку хвилину небезпечно було до його наближатися.
Від тої переміни красноставчанам стало трохи легше жити. Не було на замку стільки дармоїдів, то й видаток був менший.
Знов же пані Овруцька оселилася в одній кімнаті замкової башти и звідси дивилась крізь вікно цілими, днями на околицю, виглядаючи» чи не вернеться її дитина. Сюди їй приносили їсти, бо сходити вниз вона не хотіла. Сидить, було, цілими днями біля вікна та все молиться. Се нещастя вважала вона за кару, допуст божий за ті злочинства, які чинив її чоловік над бідним народом. Вона те бачила, вона те осуджувала, та не мала сили спинити. Тому-то благала вона своїх селян, щоб не проклинали її дитини. Своє нещастя приймала покірно, молячись Богу за здоров’я своєї дитини та про щасливий її поворот.
Обіцяна паном Овруцьким нагорода не зосталась без наслідків. Згодом стали до замку приходити, з малими хлопцями різні люди. Приходили жиди, цигани, баби, ведучи з собою малих хлопців.
Тоді пані з тремтячим серцем збігала з башти вниз. Пан виходив з своїх покоїв, та їх надії показувалися марними. Вкінці панові надокучило таке обдурювання й він звелів одного жида за брамою повісити.
Одного разу вирушили пани на гайдамаків, розбили якусь малу ватагу й піймали кількох. Пан Овруцький, дізнавшись про те, запросив до себе панів, почастував їх гарно і випросив собі пійманих гайдамаків, яких велів замкнути до льоху. Пан Овруцький відразу змінився. Став веселий, говіркий, начеб з мертвих устав.
Коли гості роз’їхались, він вийшов на подвір’я й казав вивести в’язнів. Страх, як вони виглядали: помучені, голодні, скривавлені, ледве на ногах стояли. Побачивши таких, пан Овруцький зареготався страшно, аж усім кров у жилах застигла. Приступив до них і став любенько, солодко розпити-вати їх, звідкіля вони й чиї. У бідолах прокинулась надія. Ось трапився добрячий пан, що їх випросив від лютих панів, може, на волю пустить…
Вони йому все розповіли по щирості та стали дякувати.
- Я вже, мої любенькі та коні - ха-ха-ха, придумав для вас долю, хі-хі-хі, що мені ще не так дякуватимете - ручуся вам, що будете мною задоволені, - та й знов регочеться…
- Кржиштофе! Сюди! - кликнув пан, і перед ним з’явився прислужник, що справував колись-то на замку ремесло ката…
- Сьогодні видерти їм по три паси з плечей - ха-ха-ха, а на завтра я знову розпоряджусь…
Гайдамаки сторопіли. Такого кінця вони не сподівалися.
Тут кинулися до них помічники ката, поздирали з них латані сорочки, поприв’язували до стовпів і стали дерти живу шкуру. Почувся страшенний крик.