А пан стоїть собі, узявся в боки и регочеться.
Тоді сталося щось несподіване. Пані Овруцька дивилася з вікна башти, бачила всю ту роботу, не знаючи зразу, до чого воно йде. Та як побачила ненависного Кржиштофа коло роботи, не втерпіла. Збігла вниз і напалася на чоловіка.
- Ти, нелюде, звірюко, мало тобі кари божої? Хочеш неодмінно стягнути гнів божий на голову нашої дитини? Я наказую, перестань, і вели тих нещасних пустити на волю…
Вона виглядала страшно - розпущене волосся, очі вогнем горять… Прислужники не пізнали тепер сеї покірної, плаксивої пані.
Навіть кат покинув свою роботу, ждучи, що буде далі.
Пан Овруцький тільки зареготався та скривив лице, мов сатана. Він прискочив до жінки й штовхнув її з усієї сили кулаком у груди.
- Ти, гайдамацька душе, ти, бестіє! Мені наказувати будеш?
Пані Овруцька, впала горілиць на землю. Служба кинулась її підводити. Вона лиш два рази дихнула й нежива стала. Служба охнула. А пан Овруцький обернувся до ката й знову зареготався.
- Ти, небоже, батогів хочеш, чого став?
І знову почалася кривава робота серед стогону, крику й прокльонів.
Паню занесли до покоїв, і там її прибрали. Замковий капелан став правити панахиду, а пан гравсь з гайдамаками.
Щодня вигадував нові муки. Щодня виводив їх на подвір’я, їм відрубали руки й ноги, пекли гарячим залізом. Дехто не видержав, але було двоє таких, що в самий день похорону жінки звелів їм пан повідкручувати голови.
За жінкою він ні разу не пожалкував, і ніхто при йому не смів за доброю панею заплакати.
По похороні зажив пан знову давнім життям. Запрошував гостей, завів військо, музику, як було колись.
Людям здавалося, що та перерва часу, то був лиш якийсь невияснений сон. І панові здавалося, що він увесь той час проспав бездільно, а тепер почав нове, статочне життя.
Він єднався з сусідніми панами й робив вправи на гайдамаків. В такому поході перебував не раз кілька тижнів, В якому селі було зловлять запорожців або гайдамаків, ціле село нищили, палили, людей мордували, не розбираючи, старий чи молодий. Пан Овруцький поводився так, як пес, котрого довго держали на ланцюгу, а тепер спустили.
Після кожного такого походу вертався до свого замку пан Овруцький зі здобиччю. Привозив кожного разу по кільканадцять пов’язаних «харцизів», щоб погратись, потішитися їх страшними муками. Після такого походу чути було на замку страшні стогони мордованих людей, а кров козацька потоками плила по замковому подвір’ю.
На цілу околицю ближчу й дальшу наліг переполох.
Люди боялися голосно говорити. Пан мав усюди своїх шпигів. Не дай Господи, підслухає, хто яке необачне слово, затягнуть невинного чоловіка до замку й уб’ють киями.
Пішла проклята слава про пана Овруцького, прозвали його скаженим псом. Люди сторонні об’їздили милями, щоб обминути його слободи.
Та кривава робота виходила йому на здоров’я. Він помолодшав, став рум’яний з лиця. Був веселий і любив забави.
З того часу як в його вкрали сина, він ніколи про його нікому не згадував. Але видко було, що не забув про його, бо в вільні хвилини заходив до саду замкового на те нещасливе місце сидів тут довгенько, брав голову між долоні й думав тяжку думу.
V
Карпо Кожушенко, скочивши з високого муру в глибокий став, зразу пішов під воду. Та зараз виплив наверх. Ножа держав у зубах, хлопця зомлілого держав лівою рукою на плечах, а правою рукою плив широкими плесами до другого берега. Коли знесилювався, клався горілиць і плив далі, поки не добрався до комишу, що ріс при другім березі від лісу, й став на ноги. Він змучився й важко дихав. Вийшовши на берег, застав тут уже Максима, що держав коней напоготові.
Карпо поклав зомлілого хлопця на землю й став скоренько вдягатися. Взув чоботи й одяг жупан, не зважаючи на те, що сорочка була мокра. Прип’яв зброю й скочив на коня. За той час Максим загорнув хлопця в кожух і подав його Карпові.
- Він либонь неживий…
- Живісінький. Дихає, як треба, й серце б’ється, лише води хлиснув і зомлів. Якби було можна де-небудь його висушити, бо то панська дитина, до такого не звикла.
- За нами, певно, буде погоня.
- Може. Я їм сказав, скачучи в воду, що ні мене, ні його живим не візьмуть.
Тепер погнали чвалом. Максим їхав попереду, Карпо за ним. Він часто поглядав на дитину.
Хлопець кілька разів розплющував очі й знову їх закривав.
Від того трясіння на коні він закашлявсь, а тоді жбурнула з його вода. Хлопець знов розплющив очі й заплакав, та знов упав у безпам’ятство.
Козаки гнали, мов вихор. На хвилинку лиш приставали, щоб коні відпочивали. Вже пішло з полудня, а лісу й кінця не було, - хоч ліс з високими столітніми дубами рідкий був, і можна було безпечно проїхати.