Князь Дмитро кивнув отцеві Карпові, і той, піднявши догори хреста, виїхав з осередку челядинців до натовпу.
- Православні! Христос і його мати діва Марія навчали колись людей слухатися пастирів мудрих і терпіти до кінця. Я ж бачу серед ви:, розбрат і неслухняність. Коли ваш мудрий пастир, його милість значиться; кличе охороняти віру православну - ви, замість служби Богові й порятунку од нечестивців його віри, впадаєте в користолюбство…
По натовпу пройшов вітрець, і він, як очерет на зорі, зашепотів. Щодалі отець Карпо радить нам слухати пастиря і отця, мовляв, нашого князя Дмитра. На жаль, нема нашого дійсного ватажка Охріма Голого. Бо коли ми з ним та з Іншими покійниками, хай царствують, сюди прийшли з-під отих самих Острозьких пастирів, то нам в боротьбі з чагарниками й дичиною в полі, з звіром та гадюками в лісі ніхто не допомагав. Все це поле, що зараз оброблюємо ми та й пан Вишневенький, - все це ми своїми м’язами обробили і не було в нас пастирів. Ми навіть Богу в цім пустирі забули молитися…
- Замовкни, рабе неслухняний! Нечестивцю паскудний! - вступився отець Карпе.
- Не займай, - тяжко дихаючи, перервав князь Дмитро, а сам залізним поглядом врізався в старого Стуса.
- Не затикайте рота! - почулося з натовпу.
- Кажіть, діду, далі!
- Говоріть!
- Так от, - продовжував Стус, - коли приїхав до нашого невеличкого села князь Дмитро Вишневецький і спитав у нас, найстарших, на яких би ми умовах пристали до нього, то ми сказали, що охороні од татар ми дуже раді, але ми не бажаємо й опіки отих пастирів, про яких ми чули од отця Карпа.
- О, блюзніре нечестивий, - протяг отець Карпо, - вирви язик свій смердючий з пащі своєї пагубної….
Вишневецький знову перебив його.
- Пан Дмитро, - повагом казав далі старий Стус, - пообіцяв не займати нашого добробуту й захищати нас перед татарами. Кращі й хоробріші з наших вояків пішли до нього в челядники…
Челядники чванливо загарцювали навколо пана Дмитра, Дехто лагодив гарапника.
- Та замість того, щоб боронити, вони убивають нас же. Я на власні очі бачив учора ввечері, як Микола Вовк убив гарапником нашого улюбленого старого Охріма…
З злости князь Вишневецький так затяг повода, що кінь став на задні ноги.
Всі охнули.
Хвилину кінь зберігав рівновагу, далі став хилитися назад.
Злосна рука князева закам’яніла на передній лучці сідла. Ще хвилина - й князь під конем… Але так не сталося.
Блиснула Вовкова шабля, лопнули поводи, а поранений кінь рвонувся вперед. Кованими передніми ногами вдарив по сивій Стусевій голові й прямо через натовп, по вулиці… Страшний крик розірвав повітря. Крик жаху й одчаю.
- Держіть коня!..
- Держіть!
- Держіте. Ой-ой, рятуйте!
VI
Через тиждень більш восьми десятків човнів пливло серед диких крутих Дніпрових берегів. На передньому з них ватагував Вовк, а на задньому з перев’язаною головою сидів князь Вишневецький.
Сонце було вже на захід, а порогів не було видно. Тільки з самого ранку чути було якийсь шум, що чимдалі перетворювався в рев.
На передньому човні гурт челядинців завів пісні. Її підхопили інші челядинці з передніх човнів.
Та тільки з передніх. Більшість же мовчали Там пливли селяни. На одному з човнів поміж двома чоловіками точилася потихеньку розмова.
- Так, кажеш, живий?..
- Вовк спас, та не так Вовк, як його кінь.
- Як же так, що кінь?
- Та слухай же. Вийшов ото я з своєї хатини, та тільки зібрався йти. на галас, коли дивлюсь - летить по вулиці князь на коні, а через хвилину - Вовк слідом. Я спершу захилився за стінку, а коли вони мене поминули, виліз на драбину, що біля хати стояла, та й дивлюся, куди вони розігналися.
- Ну?
- Та не нукай, а слухай далі. Князь попереду, а Вовк за ним, та прямо на татарський шлях.
- Певно, кінь татарський?
- Та не перешкоджай же, - сердився оповідач. - Та от, кажу, як чкурнули вони по шляху… Дивлюсь, наганяє Вовк, навіть наперед заскакує, а не вхопить - нема за що.
- А за хвіст? - спитав слухач і зареготався.
- Бабу свою чортову за хвіст, - засміявся оповідач. - Та не перешкоджай, бо не розкажу.
- Не буду, їй-право, не буду.
- Так ото Вовк, кажу, ловив, ловив - нічого не виходить; що зіб’є його з шляху на царину, а він знову туди, та все далі од села, все далі…
- А-а? До татар, значиться?
- Та вже ж не куди. Бився ото він, бився - нічого не виходить.
- А що ж князь - сидить і не впав?
- Та що ж він зробить, коли повідка нема, а кінь летить скільки духу? Так Вовк тоді як вихопить шаблюку та як вдарить по задніх ногах, так кінь князів тільки мельконув.
- Зарубав?
- Та ні, спершу лише задні ноги підсік, а далі пристрелив.