- А хіба ти такий старий?
- А як ти гадаєш?
- Шістдесят либонь…
- Додай ще двадцять, то якраз буде мій вік…
- Вісімдесят літ? - скрикнув здивовано Максим…
- Так, так, синку. Як покійний Хмель утік на Запорожжя, то я вже козаком на Січі був. От так наче тепер Його бачу, як стоїть на січовім майдані перед усім товариством і плаче, жалується: «Я, - каже, - старий козак, поможіть мені, браття»…
Пішло козацтво з ним, пішов і я. Запорожців начеб огнем підпалив. Було завзяття. Жовті Води, Корсунь… гей-гей, Боже святий! Гомоніла слава козацька. Ляшків-панів, жидів-орендарів та єзуїтів гнали, мов череду… Потому пішли загони по всій Україні. Я ходив з Кривоносом. То був козак! Як світ світом, такого не було й не буде. Лицар був. Нічого не було, чого б він злякався. А вже на ляхів страх завзятий був. А жидів мотлошив, що аж рука умлівала. Козацтво йшло за ним, як нетлі за світлом. Часи, часи славні, де ви поділись? За Хмелем став цілий народ. У кого лише здорові руки та нош, кидав усе та біг до батька Хмельницького. То була сила. Ми могли й без татарської підмоги розмести цілу Польщу. Не раз говорив славний полковник Богун, щоб позбутися татарів та самим кінчати. Хмель не зважився на те, хоч знав, що татарва його вже кілька разів зрадила. Не послухали Богуна От і прийшло Берестечко.
- Ти, діду, був і під Берестечком?
- І там був. Я зрятувався чудом Божим. Три дні болотом ішов, комишами. Не гадав я вийти живим.
- Так славно почалося, а що з того? - зітхнув Карпо.
- Така воля Божа. Попуст за наші гріхи… так, так. Хмельницький славний козак був, розумний ватажок, та він не доріс до того, щоб Україну поставити самостійною… Як би вам це сказати? Вилетів на гору орлом, а зліз униз жабою, бо голова йому закрутилась від такої висоти. А лізучи вниз, поскидав тих, що йому помогли вгору вилетіти…
- Як се?
- Ось як: увесь український народ став за ним одною душею, бо всім було зле від панів, а найгірше мужикам. Ті мужики-невільники стали відразу лицарями, та ще й якими. А Хмельницький, заманюючи мужиків до себе, обіцював усе, а в зборівських пунктах забув за чернь, за мужиків, а про самих козаків дбав. А чого не можна було під Зборовом доконати? Я на те все дивився. Ми так зім’яли всю Польщу в одній жмені, що тільки потисни раз рукою, й сліду по них не лишиться! А тут Хмельницький гукає: згода, згода! Та ще булавою завзятців одганяє, короля собою заступає. Пишуть пункта, та так, начеб мужиків і на світі не було, а саме козацтво…
- Говорять, що се сталося по волі кримського хана. Він грозив, що коли козаки не вгамуються, то він Польщі помагатиме.
- Начхать було на хана й на цілу орду. У нас таке було завзяття, що з татарів ні одна лаба не вийшла б жива. Кажу вам: ляшня вже конала під нашими шаблями. Ще півгодини, й був би їм усім капут. Кажуть, що Богун аж плакав перед гетьманом, просив, щоб не переставати. и
- Чого ж Богун не доконав сього сам? Його ж були б козаки послухали?
- Він лицар був. Не хотів заводить у війську роз’єднання. Він хоч не згоджувався з тим, що робив Хмельницький, а зоставався йому вірним аж до смерті. То щира була душа.. Хмельницький відцурався черні, простого народу. Народ перестав йому вірити, а від того все пішло шкереберть… Хмельницький тяжкий гріх узяв на душу, по волі чи по неволі… Слухайте, хлопці, мого старого розуму, пам’ятайте, що без народу або проти народу нічогісінько не доконається. А з народом однодушно можна гори перевалювати. Пам’ятайте як гарно йшло Хмельницькому, коли народ йшов за ним, а як пішло йому з Петрового дня, коли народ від його відскочив… Аж до того прийшло, що народ проклинав його: «Бодай тебе, пане Хмельницький, перша куля не минула…»
- Давно ти, діду, від козаків пішов та в сій глушині засів?
- Тридцять літ буде, як тут живу самітно.
- Від тебе не одно б почув, не одного навчився…
- Може. Тепер спіть здорові. Ще й завтра день буде, то розкажу дещо. Мене теж сон морочить.
Не треба було сього козакам двічі казати. Вони були змучені й насилу відганяли сон. Місяць сховався за ліс. В балці стемніло. Соловейко затих. Десь високо в скелі озвалась сова. Чути було, як коні хрупали траву.
VI
Вже сонце вийшло високо на небі, а козаки ще спали.
Дід Охрім давно вже зварив для гостей снідання, обійшов своє господарство, був у пасіці, коней напоїв, до хлопців навідувався, а вони спали, мов убиті.
Їм спалося дуже добре. Під черешнею сонце їх не пекло.
В повітрі було тихо, без вітру, повітря тремтіло на сонці. Бджоли бриніли на деревах, збираючи мед. У такому то й вік проспати можна. Старий воркотів незадоволений: нінащо козацтво звелося, сплюхи та й годі, - а далі не втерпів, та й гукнув їм над головою: