- Ану, панове товариство, вставайте, пани йдуть!
Карпо з Максимом схопились відразу на ноги.
- Які пани? Де? Що? - питають заспані.
Еге ж! От налякав!.. То я так жартував лиш, щоб скоріше прокинулись. Панів чорт має, звідкіля їм тут взятися, - а поки що вмийтеся та снідати ходіть.
Охрім повів їх недалеко своєї оселі. Тут плило з скелі чисте, як кришталь, джерело й спливало до великого кам’яного 6асейну, звідки відпливало малим потічком в долину. Над потічком стояла якась невеличка будівля. Козаки залюбки вмилися холодною водою.
- Гарна в тебе вода, діду…
- Без цього я б тут і години не всидів. Та воно, ніде правди діти, такої балки на всій Україні другої немає…
- А се ж що за будівля така?
- Млиночок поставив.
- І млиночок? - здивувався Карпо…
- Хіба ж на базар за борошном піду?
- А зерна звідкіля береш?
- Землю орю та й збираю, що Бог уродить…
Звідси пішли до домівки. По дорозі стрінули в загороді ціле стадо курей.
- Та ти, діду, справді хазяїн неабиякий.
- Побачиш ще дещо.
Старий виніс їм снідання під черешню. Варене молоко, мед у мисці, паляницю, печене м’ясо.
- Мені б на паненя подивитися.
- Я дививсь, він ще спить.
- Чи не багато того спання?
- Нічого, хай виспиться гаразд. Тепер ходіть, покажу вам моє хазяйство.
І повів своїх гостей по леваді. Зараз з лівої сторони від печери була друга, ще просторіша. Тут була стайня на кози, два волики й корову. Тепер не було тут нічого. Товар пасся в окремій загороді. Вхід до тої печери заложений був кущами так, що не видно було нічого. Трохи нижче стояв гарний садок. В садку стоять рядком вулики. На деревах бринять бджоли. З другого боку йде огорожа на товар. Він пересувається з місця на місце, поки не випасе трави. На самій середині балки грядки з усякою городиною. Капуста, буряки, морква, кавуни, огірки. А ще далі загони пшениці, ячменю, гречки та проса…
Козаки не можуть отямитися з дива…
- Ти тут сам, діду?
- Тепер не сам, гостей маю.
За ними ступали крок за кроком два великі пси.
- І ти, діду, не боїшся сам?
- Хіба ж я сам? Ось бачиш, мої товариші, мої вірні слуги, - каже, показуючи на псів. Ану, нехай би мене хто зачепив…
За той час хлопець прокинувсь і вийшов аж на двір. Він стояв перед печерою й протирав заспані очі. Сонце його вразило.
- Остапику, гей! - гукнув Карпо, - ходи сюди, сину…
- Я хочу до замку.
- Хіба ж тобі погано тут? - питає дід. Ходи зо мною, щось тобі покажу. Він узяв хлопця за руку й повів до товару.
Тут було маленьке, біле, мов сніг, козлятко.
- Що се таке? - питає хлопець цікаво.
- Козлятко. Я тобі його подарую, візьми собі… Хлопець дуже зрадів. Узяв козлятко на руки й поніс. Воно
забекало. Прийшла стара коза, понюхала й стала знову скубти траву.
- Тобі, певно, їсти хочеться?
- Хочеться.
- Ну, ходи й козлятко з собою візьми, воно вже твоє.
Хлопець тягав козлятко, аж засапався. Старий виніс йому молока й шматок паляниці. Хлопець так був зайнятий козлятком, що й на їду не дуже то зважав. А далі наставив кухоль козляткові. Воно встромило свою мордочку до кухля й стало пити молоко.
Се дуже хлопцеві сподобалося. Він став тішитися, сміятися. Козаки дивилися на се й собі усміхалися.
- Дай кухоль, я тобі ще принесу, а то голодний будеш.
Старий приніс ще молока. Хлопець випив трохи, а решту дав козляті. Тепер воно бігло за ним, мов песик, а хлопець радів. Потім дід повів його до млинка й пустив на млин воду. І се хлопцеві дуже подобалося.
- Гарне се? - питає дід.
- Дуже гарне, я такого ще не бачив…
- Коли будеш чемний, то будемо обоє молоти борошно.
- Яке борошно?
- А таке, що з його паляниці печуть, бублики, Тепер хлопець не відставав від діда…
- Як тебе, діду, звати? - питає.
- Зови мене, синку, дідом Охрімом…
- А ти мене зви паном Станіславом Овруцьким.
- Фе! Так погано. Я тебе звати буду Остапом, це краще. Ти, бачиш, ще не пан, бо пани великі, а ти малий. Підростеш, тоді друге діло…. Тепер ходи до пасіки.
Усе те було для такого панятка невидальщина. Хлопець був дуже цікавий. Тут бачив усе нове, все його цікавило.
А старий Охрім, мов дбайлива нянька, говорив з ним, пояснював. До полудня геть заприязнилися з собою. І мами не згадував.
Тимчасом козаки пішли до печери. Вона була простора й напрочуд ясна. Через вікно, видовбане в передній стіні, влітали сюди цілі снопи сонячних променів. На лівій стіні висіла багата турецька і польська зброя, довгі рушниці, вибивані золотом, дорогі пістолі, шаблі, ятагани. Усе те зложене в порядку, завішене на жердках, прибитих до стіни. Уся стіна вкрита турецькими килимами. В одній великій щілині в сій стіні висіла багата одежа. Оксамитові кунтуші, шовкові жупани, пояси, чоботи сап’янці. А над зброєю стояла довга полиця, заставлена золотим та срібним посудом. Срібні михайлики, тарілки, дзбанки на мед…