- Заспокойся, діду. Ми щось інше загадали… Ти казав колись, щоб ти приймака прийняв. Ось тобі приймак, мій побратим, бери його…
- Хіба б ви розлучилися? Побратими?
- То ж бо й є. Ми заприсягли собі до смерті не розлучатися, та баба перебила. Мій побратим закохався в дівчину та й засватав, а задля дівчини й товариша покидає. Ну що ж робити! Ото ж він загадав одружитися з своєю Ганною та до тебе прийти за приймака, хіба що ти не схочеш баби на твоїм замовнику…
- Невже так? - скрикнув старий. - От Божа благодать! Поблагословив мене Господь на сконі моїх літ дітьми.
- Ходи, мій сину, хай обійму та поблагословлю тебе. Старий, плачучи з радості, обіймав Максима.
- Хоч на весіллі не погуляю, то коли ти прийдеш сюди з своєю княгинею, ще заграю на бандурі та любуватись буду, як ви обоєчко танцюватимете… Господи! Тобі слава! Який я тепер щасливий! Гей, Остапе, а чого ж ти там приріс?! Ходи сюди, гостей приймати… Ото радість… Гарно ви се вигадали!
Старий наче помолодшав, випрямився, лице повеселішало, вигладилося… погладив вуса…
- Мені б поголитися слід. Не голився цілу зиму. Виросла борода, мов у цапа.
Підійшов Остап:
- Я, діду» коням сіна давав.
- Здоров будь, синку, - сказав Карпо, - от хлопець, хоч куди козак. Став його обнімати…
А тим часом дід Охрім, не зважаючи на свою неміч, порався біля печі, щоб гостей нагодувати. Остап його виручав… Як козаки підкріпились, питає старий:
- Що на Україні чувати?
- Та погано, - говорив сумно Карпо. - Руїна. Народ обороняється, як може й гине серед заколоту. Тільки й слави, що Запорожжя. В гетьманщині нема ладу. Старшина козацька до панства тягне, в царя та бояр ласки запобігає, хоч і на Польщу оглядається, а простий народ в Москві бачить увесь свій порятунок. А Москва впинає щораз глибше свої кігті в українське тіло.
- Від Москви не ждати нам спасіння, - говорив дід Охрім. - Був я при переяславській умові. Здавалося, гаразд буде під московським православним царем, а потому ту умову нищили пункт за пунктом. Наших найкращих людей в Сибір загнали й то зрадою, без суду. Згадати страшно.
- Я кажу, що ні на кого не можна покладати надії вкраїнському народові, тільки на власні сили, - казав твердо Карпо.
- І я це кажу, щоб лиш єдність була, щоб Бог послав нам такого чоловіка, щоб здолав усіх з’єднати, а тоді нам ніхто не страшний. У нас буде така сила, що й Москву, й ляхів проженемо з нашої хати, а туркові скажемо; зась! А що ж ви, козаки, тепер робите?
- Ворога б’ємо по-давньому. Татарву шарпаємо, панів польських караємо, часом і Москві достається.
- Така робота нічого не варта. Коли навкруг себе крутитимешся, то не далеко зайдеш… Вам би поперед усього розбити одно, а тоді вже обертайся на друге…
- А хто ж би, по-твоєму, мав бути перший? - питає Карпо.
- У давнину нам треба було поперед усього здавити татарщину Й зайняти Крим та там запустити корінь. Воно може б і тепер не було пізно. Та тепер нема вже такого завзяття на татар, бо вони теж охляли… Тепер би прогнати з правого берега Дніпра всю шляхту - панів, щоб знову козацтво розрослось та в пір’я поросло. Та тільки те козацтво має бути без високої панської старшини, без реєстру, щоб усі були вільні та рівні. А впоравшись з Польщею можна б і за Москву взятись… Та до такого діла треба голови розумної та щирого серця…
Довго так балакали. Тепер ще холодно було спати на дворі. Козаки постелили собі в першій печері. Другого дня, тільки на світ благословилося, Карпо з Максимом вже вирушили. Старий покликав Остапа та й каже:
- Нам, синку, незабаром прийдеться розлучитись. Коли прийде сюди Максим з жінкою жити, ти поїдеш з своїм батьком на Січ. Про мене ти будь спокійний. Мої приймаки будуть мене доглядати добре. А тобі в світ треба, розуму вчитися, слави добувати…
- Хіба ж мені, діду, біля тебе недобре? - говорив засмучений Остап. Хай живуть тут і Максим з жінкою, я їм перепиняти не буду.
- Не в тім діло. Тут могло б жити двадцятеро людей, і не були б голодні, та тобі годі тут сидіти. Поїдеш з батьком на Січ, так мусить бути для твоєго добра. Ми більше не побачимось. Згадуй мене в молитві, бо я до тебе щирий був і дуже тебе люблю.
Остап став плакати, обнімаючи діда за шию:
- Дідусю, не проганяй мене від себе.
- Я не проганяю, а так мусить бути. Ти маєш бути козаком, а не свинопасом. Не в лісі тобі вікувати, а серед світу широкого, для України треба щось зробити, бо се святий обов’язок кожного. Я вже не піду, своє відслужив. Тепер саме твоя черга. Так воно, дорога дитино, для України так треба, чуєш? А там, на широкому світі, не дай заманитися спокусам сатани, не зляшись, не змосковсь, не дай панам заманитись на почесті й багатства, а служи вірно своєму народові, тій бідній неньці Україні, розшарпаній на шматки, пам’ятай, що лиш той тобі брат, хто твоєю мовою говорить, однаково з тобою Богові молиться: той тобі брат, хто не пан, чи він польський, чи московський, чи козацький. А коли так житимеш, будеш щасливий, а я з могили буду тебе благословляти. Пам’ятай, Остапе, що коли б ти відступив від сього мого заповіту, то я, хоч тебе люблю, прокляну тебе, як Каїна. Так, моя дитино люба, - ну, обніми мене кріпко й не протився моїй волі, бо така й Божа воля. Мною й так недовго потішився б ти… в мене кожний день дарований… недовго вже того віку - ну, не плач…