На милю від замку понад дорогою позапалювано смоляні бочки. Почет гарно вбраних дворецьких козаків на здорових конях палив з мушкетів. Тоді розділилися надвоє. Одна частина їхала попереду, друга позаду карети. Як наблизилися до замісу, вистрілили з гармат. Увесь замок аж горів від смолоскипів, було ясно, як удень. Усі гості вийшли на привітання, поки ще карета заїхала перед палац. «Вівати», вигукування, стріли гарматні…
Як карета станула, прискочив старий маршалок, одчинив дверці карети й поміг висісти панові. Пан Овруцький висів бадьоро й поміг своїй молодій жінці. Тоді маршалок виголосив вітальну промову. За ним виступив капелан замковий, патер єзуїтський, теж з промовою. Він поблагословив молодят, бажав їм доброго здоров’я для речі посполитої й католицтва, якого пан Овруцький показував себе ціле життя ревним борцем.
Пан Овруцький був вдоволений таким прийняттям, всміхнувся любо до жінки й подав їй руху. Пішли вгору сходами, вкритими дорогими турецькими килимами.
Поки що пані Овруцька зайшла до своїх покоїв, де служниці кинулись її переодягати до вечері.
Вона була напрочуд гарна й зовеш не під пару старому підтоптаному панові. Пан Овруцький, хоч почорнив чуприну Й вуса, хоч був червоний з лиця, був старий. Але панна зважилася вийти за старого бездітного магната, рахуючи на те, що недовго йому жити. Він умре, а вона візьме по йому його багатства й заживе по своїй уподобі.
Пани, бачачи таку пару, стали насміхатися та нишком жартувати собі, хоч се не перепиняло їм кричати «віватів».
Велику залу було вже приладжено до вечері. Понаставляли великих дубових столів, укритих тонесенькими скатертинами. Столи аж гнулися від позолоченого та срібного посуду, дорогих чарок і чаш.
За недовгий час маршалок виступив на середину й заповів, що йдуть ясновельможні. Усе стихло. Коли увійшов до зали пан Овруцький, ведучи під руку жінку, усі крикнули «віват», а на хорах заграла музика.
Пан Овруцький був одягнений у малиновий оксамитний кунтуш, оперезаний багатим поясом. Одну руку держав на держаку багатої шаблюки, другою вів під руку молоду жінку. Вона була вбрана в шовкову сукню. На голові в чорнім буйнім волоссі блищала діадема, прикрашена перлами. Від його відбивалося світло на всі сторони. На білій лебединій шиї пишалося гарне намисто. Були се великі перли, позчіплювані золотим тонесеньким ланцюжком невиданої роботи. Одним словом, обоє наділи того вечора на себе, що в них було найкращого й найдорожчого.
Маршалок протиснувся вперед і, кланяючись раз у раз так, що шапкою аж землю замітав, повів панство на їх місце під шовковий золочений намет. Як вони посідали, рушили інші гості] сідаючи по достоїнству.
Зараз, потім влетіла служба прожогом з золотими та срібними полумисками й стала розставляти та подавати страви. М’яса печеного, дичини, риб, усього - цілі скирти. Опріч замкової служби, за кожним паном стояв його власний слуга. Пан їв сам, тоді набирав, по тодішньому звичаю, на тарілку ще й подавав своєму слузі А той, чого не зжер, подавав поза себе ще далі. Пан Овруцький мав славного кухаря. Він повигадував на той день таку невидальщину, що всі аж охали з дива. Пан Овруцький дуже радів тому й підкручував з вдоволенням вуса, а в душі пообіцяв кухареві нагороду за те, що так гарно справився.
Коаи, вже наївшись добре, стали пити вина, то тостам, віватам і балачці кінця не було.
- Величали молоду пару разом, потому окремо. Славословили його шляхетські чесноти, його працю й труди в приборканню клятого бунтівничого хамства й т. п. Пан Овруцький аж просльозився з радощів. Відповідаючи на ті славословія, показав себе дуже скромним та обіцяв аж тепер взятися як слід за діло й усю Україну очистити від своєвільного козацтва, коли Йому Бог допоміг заложити нове гніздо в сім батьківськім замку, до якого не добереться жодна сила.
- На тих мурах поломило собі хамство не раз зуби, - говорив пан Овруцький, - і я, рахуючи на його силу, стану тепер не випадково, як робив досі, а з усієї сили усмиряти всяке зухвальство козацьке, нищити схизматиків та заводити всюди унію…
- Амінь! - сказав патер. Пани гукнули «віват», а музика заграла туш. Знов на баштах озвалися гармати.
Між гостями сидів нестарий ще шляхтич, пан Петро Ярчевський, гербу Наленч. Він слухав нетерпеливо ці розмови, та коли дослухався слів пана Овруцького, таки не втерпів, щоб і собі не озватися. Він попросив у присутніх дозволу, відкашлянув, підкрутив вуса й сказав так:
- А мені здається, що мосці панове непристойні і грішні слова говорите. Беретесь нищити схизматиків. А хто ж вони? То ж або хлопи хлібороби, що нас, панів, годують своєю працею, або то козаки, що обороняють і обороняли нас від татарської небезпеки. І одні, й другі одному Богові моляться, однаковим хрестом знаменуються, і вони таки наші брати…