- Схизматик! Зрадник! - крикнула шляхта й забряжчала шаблями!
- Маєте рацію, мосціві панове, - говорив голосно але спокійно пан Ярчевський, - я зрадник, рідному краю і на се дам два докази. Ось сей рубець на моїм лиці - то від московської шаблі за те, що зраджував мою батьківщину Польщу-мати, а сі знаки на руках - то від турецьких ланцюгів, якими мене п’ять літ кували в чорній башті в Царгороді, також за зраду Польщі, А ся друга рана ось тут, дивіться, то від татарської шаблі, коли я заскочив татар на Поділлю ясир відбивати. Тоді визволив я в татарських сирівців, між іншими, шістнадцять шляхетських дівчат - я тоді також був зрадником батьківщини. А ви, мосціві панове, з гладкими личками й біленькими ручками, ви патріоти, бо ви вішали народ хрещений, прозваний гайдамаками, які були б добрими синами Польщі, коли б не ви та не ваші диявольські дорадники єзуїти. Своїм нерозумом викликали ви повстання Хмельницького, довели терпеливість сього бідного українського народу до краю, довели отчизну до упадку. Що з нами тепер? Москаль паламарує в нашій хаті, й не вступиться звідси, а ми, місто з’єднатися з народом, піднести його з темноти до стану чоловіка, копаємо далі яму отчизні…
- То хула! Єресь! Інфамія! - все верещала шляхта. - На шаблі його!
- Тихо, панове! -- крикнув Овруцький. Пан Ярчевський за зневагу шляхти відповість як слід - але тепер він мій гість, і волос йому з голови не впаде… - Коли маю за мої слова відповідати, то дайте мені договорити до кінця… - говорив Ярчевський. Вішаєте хлопів-схизматиків за те, що вони невдячні. Скажіть, поклавши руку на серце, за що український народ має вам бути вдячний? Що ви для Його зробили? Невільник вдячності не знає. Зробіть його народом свобідним, поставте його поруч себе, а тоді вдячнішого народу не знайдете під сонцем. Ваші маєтки розлючене гайдамацтво руйнувало… у мене не спалили гайдамаки ані одного снопа, не забрали мені й одного телятка. Чому? Бо в мене, в моїх селах нема підданих, нема невільників. Коли повстали бунти народні, мої сусіди-хлопи озброїлися до завзятого опору в моїй обороні, й я був безпечний, Я заможний не менше вас, хоч хлопа я не гноблю. Ви робіть як знаєте… мордуйте далі, слухайте єзуїтів, побачите, який кінець з того буде. Мене зарубайте зараз, я на те готовий. Через те я стану славним, що браття шляхта зарубають мене за слова правди, за щирі слова перестороги, зарубать того, що безліч разів клав своє життя на жертовнику вітчизни. Чому б польська шляхта не мала рубнути тої самої голови, що її не розрубали на полі битви московська та татарська шабля? Однак ви Польщу любите…
- Перестань, вашмосць, - крикнув пан Овруцький і посатанів увесь, - а то й я забуду за обов’язки гостинності…
- Досить! Досить слухали! - кричали шляхтичі, гайдамака сам - на паль його!
Ярчевському не дали більше говорити. Він, зворушений, устав від стола, вклонивсь усім і вийшов. Пан Овруцький моргнув на прислужника й шепнув йому щось на вухо.
Тільки що ІІрчевський вийшов за браму замкову, його піймали замкові гайдуки, зв’язали, закрили якимсь килимом і понесли до льоху…
Коли пан Овруцький пошептався з слугою, всі догадалися що се мова за Ярчевського, та що пан Овруцький не подарує йому тої зухвалості.
Усі були з того раді, бо ж то нечувана зухвалість - таким способом в магнатськім домі нападати на шляхту та обставати за гайдамак-схизматиків…
Особливо радів з того патер-єзуїт. Він зложив побожно руки й молився за спасення душі того грішника, та лиш очима зиркав то на пана Овруцького, то на шляхту…
- В магнатськім домі я ще такої хули не чував…
- І то з уст шляхтича гербового…
- Хто зна, який він шляхтич!
- Заложуся, що то переодягнений гайдамака-запорожець…
- Не може бути, бо говорить по-вченому…
- Гадаєте, що там таких нема? Го-го-то! Я був на Січі й сам переконався. Між тими дияволами трапляються люди дуже освічені.
- Де ж вони тої освіти набралися?
- В тій схизматицькій академії в Києві, що її заснував Сагайдачний, а тоді розширив та підніс Митрополит Могила Петро…
Щоб затерти прикре враження з того, що було з Ярчевським, стали пани ще дужче пити, говорити один поперед другого та вигукувати. Бенкет тягнувся довго. Панство Овруцькі встали від стола й пішли до своїх кімнат. За ними повставали другі, а дехто то так підтягнув, що не міг устати; таким помогли слуги. Решта бенкетувала далі, співала, кричала, а тоді пішли гуляти…
Те саме, що в покоях, діялося й на подвір’ю замковім. Тут понаставляли столів, а на них наклали страви, понаносили напоїв. Пан Овруцький не жалував нічого. Кожний повинен добре пам’ятати його весілля. Гості не жалували собі: їли й пили, скільки влізло.