Козаки раділи.
- Ходімо, хлопці, повечеряти, - може пани не з’їли ще всього!.. Панас Чабан з своєю сотнею буде сторожити нашу безпеку. Зачинити браму й поставити сторожу по баштах. Твоя сотня, Панасе, не сміє доторкнутися до михайлика.. За се відповідаєте вашими головами. Ми дамо лад панам.
Пішли до великої зали. Тут в куточку сиділи налякані пані. Вони плакали й молилися.
Карпо Кожушенко сів на м’якенькій канапі й звелів привести перед себе пана Овруцького.
- Пізнаєш мене, пане Овруцький?
Пан Овруцький стояв перед ним із зв’язаними позаду руками. Він дививсь з погордою й злістю на козаків.
- Я тобі пригадаю, пане. Я, Карпо Кожушенко, колишній твій підданий. Моїх батьків звелів ти киями на смерть забити, а мене втопити, як щеня. Я забрав у тебе сина, але се не був ще край моєї помсти. Розплата послідує зараз.
Пан Овруцький здригнув усім тілом. Він рвонувся так, що аж посторонки на руках затріщали.
- Коли б у мене не зв’язані руки, я б тебе задушив руками.
- Хлопці, розв’яжіть його, а то ще скаже, що хам його боїться.
Розтягли мотуза. Овруцький не міг з дива отямитись, що з ним робиться.
- Віддай мені сина мого, я все тобі прощу, майно моє віддам…
- Чи бачив хто такого панського дурня? Ні прощення, ні твого майна я в тебе не прошу. Я кивну лиш пальцем, і зараз висітимеш, або на колу стримітимеш. Давно тобі се належиться, та я не таке для тебе придумав. І сина я тобі віддам, та ще й зараз. Остапе! Привітайся з твоїм рідним батьком! Бачиш, пане, як гарно я твого сина виховав! Він козак душею й тілом. Він в таборі твоїх ворогів…
Усі стояли здивовані. Пан Овруцький дивився здивованими очима на всіх й, не довіряючи, придивлявся до Остапа.
В Остапа зашуміло в голові. Йому нагадалося відразу щось давнє, дуже давнє, мов крізь сон, крізь мряку. Нагадалися йому дитячі літа, панські покої, розкоші. Йому вдавалося, що він тепер якраз прокинувся з якогось сну й не може ще отямитись.
З цієї задуми вирвав його чортівський сміх пана Овруцького. Такий сміх він колись давно чував і дуже його лякався.
- Ти брешеш, хаме, - кричав пан Овруцький, - ти так мене мучити хочеш, глузуєш з мене. Ти давно замучив мою дитину, а може й з’їв її з помсти, бо ти гірш людоїда.
Карпо на ту зневагу а ні вусом не моргнув.
- Ану поглянь за праве вухо тому козакові, - що там побачиш? А може ти й не знаєш, що в твоєї дитини був червоний знак за правим вухом? Се ж пам’ятка по твоїх кривавих вчинках, коли твоя вагітна жінка налякалась проливаної тобою козацької крови… Ну, подивись, тоді, може, й не скажеш, що я брешу.
Пан Овруцький наблизився до Остапа, який стояв непорушно. Він подивився за праве вухо. ‘
Відразу не той став. Його лице повеселішало, очі заблищали радістю…
- Справді! Боже мій, слава тобі! Станіславе, Стасю мій! Скільки я сліз виплакав за тобою, а тепер на старість мою вертаєшся до мене живий і здоровий!
Пан Овруцький, розняв руки, щоб обняти Остапа!
Остап відступивсь.
Козаки дивились, що з того вийде.
Остап каже:
- Не брудни мене твоїми руками. На них ще не засохла невинна кров хрещеного народу, моїх братів. Чував я за тебе багато, почув я з твоїх уст недавно ще, як ти хвалився нищити народ безвинний, що тебе годував кривавою працею… Ти мені не батько, я тобі не син. Я козак, що заприсягся карати й нищити панів, до яких і ти належиш. Подякуй Богові, що я про те дізнався, а то тебе власною рукою зарізав би. Тепер годі, бо в мене твоя кров, але я знати тебе не хочу - душогуба… Ось де мій батько!
Остап підбіг до Карпа, присів біля нього на землі й став цілувати його руки…
Пан Овруцький не сподівався того. Він дивився на те божевільними очима.
- Мій син відрікається мене. Гайдамаку батьком зове та руки цілує - горе мені!
Пан Овруцький почервонів увесь, мов буряк, захитався й упав на землю неживий… Наступила довга мовчанка. Остап устав.
- Помоліться, братчики, зі мною за душу грішника. Сором такого батька мати, та все ж то моя кров…
Остап став навколішки біля трупа й почав молитися, закривши долонями очі.
- Я тепер пан цього замку й майна, - гукнув Остап, випрямившись. - Прикликати сюди маршалка цього замку, розв’язати всіх панів і привести сюди.
Козаки розбрелися. От ватажок наш штуку втяв, хто такого сподівався? Та що воно ще буде? - гуторили між собою, розтинаючи панам пута на руках.
Привели до Остапа старого наляканого маршалка. Шляхта посходилася.
- Пізнавай мене й засвідкуй перед шляхтою, хто я такий. Маршалок уже чув, що тут скоїлося. Він поглянув Остапові за