На початках гетьманська челядь хоч і бачила господарювання запорожців, але мовчала. Коли ж перегодом трохи не весь посуд зник у запорозьких кишенях, старший челядник запротестував.
- Добродії! Пошкодуйте господарське добро! Не звичайно ж так! Гетьман буде задарма на нас гніватись!
- Не буде! Ми з гетьманом тепер як брати! Але челядник уперся:
- Та добре, хоч ви з гетьманом і брати, але кишені ваші не сестри… Поверніть гетьманське добро!
Загнівав він цим запорожців.
- Ідіть ви к лихій, пресучій матері з вашим гетьманом! - одрікли вони.
Челядникам зосталося одне, - силоміць одняти гетьманське добро у запорожців. Вони покликали на поміч сердюків і зачепились. Запорожці з п’яних очей схопились за зброю; у декого зопалу пальнув пістоль.
Саме на сю пору нагодився дворецький з Орликом. До них посунули із скаргами челядники. Прочувши про грабунок, дворецький розгнівався:
- Які ж ви нестатечні! - попрікнув він запорожців. - Ви ладні жакувати ту господу, в котрій їли хліб-сіль!
Обурив він своїм словом запорожців вельми.
- То по-твойому ми прибиші? Нетяги?! А ти хто такий? Блюдолиз! Смієш так зневажати наші старі предковічні звичаї?! - загомоніло навколо як море.
- Хіба се запорозький, християнський звичай жакувати ту господу, в котрій їв хліб-сіль? Се поганський звичай! Ви його перейняли у бусурмен, - змагався дворецький.
Але його ніхто не слухав.
- Він зневажив преславне низове товариство! - гукав один.
- А може се його направив гетьман? Коли так, начхаймо на гетьмана! - вигукував другий.
- У Січ! Сідлай коней!.. - волав третій.
- Будіть отамання!
Але курінні вже стояли на ґанку, всі як один, немов то і не вони пили, і не з ними воловодився дворецький. Дворецький від здивування навіть очі витріщив. Аж се залунав голос кошового:
- Що трапилось, дітки?
- Зневага, батьку! Попрікнули нас, що ми готові жакувати господу, в котрій гостювали!
- На коней, дітки! - гримнув Гордієнко.
Переляканий Орлик побіг до гетьмана.
Доки Мазепа зодягся та вийшов, запорожці вже на коней сіли. Гетьман схопився за стремено кошового.
- Батьку кошовий, чи подобає так?
- А чи подобає, батьку гетьмане, вашій челяді так тяжко зневажати лицарів? Га? Де то чувана річ - лицарів здобичниками обзивати?!
- Та коли ж вони господарські речі по кишенях поховали! - виправдовувався дворецький.
- Зась, челяднику! - гримнув Гордієнко. - Не братайся з ким телят не пас! Ми тобі не рівня! Тямиш, дурню, що патякаєш? У січовиків такий звичай - те начиння, з котрого запорожець перед тим їв, він вважає своїм!
- Не знав я сього, далебі! Вибачте мені на сей раз; тільки ж і провини моєї, що я щиро дбав про господарське добро, - кланявся дворецький запорожцям.
- Укусивши, не залижеш, - одрік кошовий вже без гніву та й звернувся до товариства:
- А що, дітки, пробачимо йому на сей раз? Бо воно, як по правді, нас образив челядник, ми ж. хочемо прикрість вчинити ясновельможному господареві. А хіба ж він перед нами завинив?
- То и пробачимо, - згодились запорожці. Вони були хлопці незлобиві.
- Тепер, батьку гетьмане, навіч бачите, які вередливі діти-запорожці, і як їм тяжко годити, - шепнув Гордієнко на вухо Мазепі, коли вони повертались назад у покої.
Ніч пройшла спокійно. А вранці, як лише сонечко зійшло, запорожці рушили у Будиша показатися королеві.
Короля Карла заздалегідь попередили, що їдуть запорожці. Король вислав їм назустріч Піпера.
Піпер зустрів Гордієнка і запорожців недалечко від Будищ. Вишикувані драбанти воздали запорожцям ясу із мушкетів.
Запорожці привітались до драбантів своїм звичаєм: підкинули вгору шапки й пальнули із пістолів.
Запорозькі курені зупинились на майдані, а отамання поїхало за Піпером до короля. Король стояв стациєю в хаті якогось міщанина. Вартові мовчки пропустили старшину на ґанок.
Хатні двері були відчинені, і Гордієнко з сіней загледів короля. Карло нетерпляче ходив по хаті, коли ж запорожці переступили поріг, він спинився недалечко від столу.
Король очима їв низових лицарів, а вони - лицаря з далекої півночі, і Карло про запорожців, і запорожці про Карла дуже багато наслухалися всіляких оповідань, а тепер зустрілися і дивувалися навзаєм.
Гордієнко приступив до короля.
- Ваша величність! Моїми устами Січ Запорозька дякує за ваш ласкавий претокторат! - сказав він на латинській мові.
Се короля приємно вразило; він переконався, що запорожці справжні лицарі! Вони не лише були вправні у військовім ділі, зле й науку високу посідали, володіли класичними мовами.
- Лицарі! - мовив король теж по латині. - Я дякую Творця, що він послав мені змогу познайомитись із вами! Я давно багато доброго чув про вас, ще в ті часи, коли сидів собі спокійно без турбот у батьківському замку. Я не думав, що мені коли доведеться з вами зустрітись і навіть стати поруч за спішну справу. Але московський цар, підмовивши ще двох ворогів, з усіх боків обложив Швецію. Цар розпочав проти мене війну не через якісь там здобутки, а від московської злости й пихи. З ласки Божої я переміг ворогів; двох доконав цілком, а тепер і третього найчільнішого ворога - царя московського переслідую! Він втікає перед моїм військом, і через се я ступив на вашу українську землю. Зробив я се не ради того, щоб підбити козацьку землю шаблею під себе чи покористати добрами й статками тутешнього люду. Ні! Я як приятель прихожу до вас, щоб повернути вам всі вона права й свободи прежні, за котрі й предки мої, королі шведські, проти Польщі завжди ставали, бо до того їх зобов’язували приязнь і трактати з народом українським. І я додержу свою умову, вірте мені. Об цім я з гетьманом вашим, паном Мазепою, зобов’язався трактатом, а найчільніші в Європі держави дають свою гарантію.