Сонце припікало наче влітку; повітря впало, на деревах навіть лист не рухався; збита пилюга на шляху годинами стояла стовпом
Нагло на царині з’явились наче з-під землі московські драгуни й донці. Драгуни із віхтями запаленої соломи полетіли до стріх і, раніш ніж люди спам’яталися, вся царина спалахнула наче свічка. Хати, стіжки, клуні - все горіло ясно; густий дим повалив вгору високими стовпами. Худоба зчинила ревище, коні рвались на припоні, собаки валували… А люд переляканий кинувся городами врозтіч.
Тимчасом донці, наче вихор, стали вимітати вулиці голими шаблями. Жінка, дід, дитина, козак, віл, кінь, - що лише траплялось їм по дорозі, - падало трупом! Так донці добігли аж до базарної площі і тут вдерлися з довгими списами у шинки! Тут наклали трупу по коліна! Вони майже ніде не зустрічали жодного опору, бо людність не сподівалась нападу і не мала при собі зброї.
Передмістя вже догоряло, коли спалахнуло все містечко, підпалене з чотирьох кутків відразу. Тепер, що лише було живого в городах, стайнях, хатах, вискакувало і перлося на вулицю; худоба й люди збилися в одну купу. Повітря роздирали голосіння жінок, плач переляканих дітей і дикі вигуки донців. А в густім диму, наче в чорних хмарах блискавиці, миготіли голі шаблі. Опам’ятавшись, обивателі схопились хто за зброю, а хто за лушню та натичку. Але вже було пізно чинити опір напасникам, і от майже біля кожних воріт, зціпивши зуби, мовчки гинули чоловіки, а жінки з немовлятами самі кидались в огонь, скакали в колодязі, щоб лише не датись москалям на наругу…
До вечора москалі порішили Келеберду: дітей, жінок, чоловіків, - всіх вистинали, а містечко спалили дощенту, - одне пожарище зосталося.
Переночувавши на пожарищі, Яковлєв на другий день вранці рушив далі. Черга була за Переволочною. Але Переволочна не Келеберді рівня! Переволочна вважалась у запорожців справжньою фортецею. Серед містечка стояв замок, правда невеликий, у ньому могло вміститись лише шістсот козаків, але він обгородився високими валами, обрихтувався гарматами. Мав досить пороху, куль і різних військових причандалів. У Переволочиш і залога була чимала - тисяча запорожців, а крім того всього, на Переволочну вже не можна було напасти зненацька, як се трапилось із Келебердою. Комендант переволочанський, запорозький полковник Зінець, мав певні відомості про рух москалів і готував їм належну одсіч.
Москалі сунули на Переволочну водою й суходолом. Першими прийшли драгуни полковника Шарфа. 1-х було не багато й не мало - саме стільки, що запорожці могли з ними пограти. Але півгодини пізніше Дніпро зачорнів московськими байдаками. Москалі причалювали до берега нижче й вище містечка; весь берег захряс ворогами.
Тьохнуло у Зіньця серце: москалів набралося вдесятеро більше ніж запорожців, але…
До валу вже під’їздили московські старші, сунули хмарою ратники. Здоровенний, наче дуб, полковник Шарф ще здалека закричав:
- Увага! Іменем великого государя наказую вам піддатись!
- Аякже… постривай трошки! - посміхались запорожці.
- Не раджу вам проливати кров надаремно! Погляньте - почисліть нас, то побачите, що не вистояти вам проти нашої сили!
Одрік йому Зінець:
- Великий Іван та дурний! Нас трошки, але на Бога надія - зітремо вашу силу на табаку!
Коли се Зінець зиркнув ненароком убік - аж московські ратники вже на вал деруться.
- Еге-ге!.. Не хитрі в біса москалі! Хлопці, а пальніть їм у пику, нехай так не пруться!
Та й махнув рукою.
Гупнув залп із самопалів, наче ножем одрізаний, Затягло вал густим димом, а коли вітер роздер його надвоє, то на валу вже нікого не було: москалі, котрі долізли були аж до палісаду, тепер конали в глибокім рові. Шарф простоволосий чвалом гнав коня од валу; шапку збила козача куля.
Його перестрів Яковлєв:
- Ну що?
А Шарф від люті навіть одсапатись не міг.
- Не слухають мене! Не треба! Потім закаються… Зараз звелю моїм гармашам поговорити з тими собачими синами!
- Гаразд, - згодився Яковлєв, - як гармати, то й гармати… Але звеліть насамперед закидати містечко запаленими гранатами. Більше ґвалту! Більше гуку! До речі, він і нам більше сміливості додасть, і ворога може наполохати.
Перегодом з московського стану полетіли на Переволочну огнистим дощем запалені гранати, а на замок - бомби. Солом’яні стріхи на клунях і в хатах, гонта на крамницях - відразу спалахнули наче порох. Сталася велика пожежа, але вона нікого не налякала. Діти й жонота кинулися заливати огонь, а чоловіки вкупі з чумаками-соляниками (їх військова пригода застукала у містечку випадково), висипали на вал щоб дати потугу запорожцям.