Москалі взяли Переволочну в тісну облогу; не можна було ні виїхати, ні вийти.
Зло віщуюча тиша запанувала на якийсь час. Москалі при повнім риштунку стояли недалечко від валу, готові щохвилини кинутись на нього і… вкрити його своїм трупом. Стрілянини не було, та ось Яковлєв рушив московське військо в атаку. Навіть земля навколо здригнулася, коли тисячі ратників зірвались і, наче повінь; кинулися в шаленім гоні на вали, Раптом земля захиталася навспражки! То запорожці пальнули із своїх самопалів: раз і вдруге. Густий дим, немов темна ніч, все собою вкрив. Передні лави москалів вилягли під градом куль і загатили своїм трупом рів; задні пройшли по йому наче по рівному. А тимчасом запорозькі самопали не вгавали ні на хвилину, бо стріляли лише передні меткі стрільці, а задні знали одне: набивати свої самопали й подавати переднім. Коли ж ворожа куля поціляла якого стрільця, його місце заступав резервовий січовик; таким робом запорозька лава здавалась непохитним муром, Але москалів було дуже багато, і сила стала брати перевагу.
Виперлися ратники на вали і тут спалахнув ручний бій, ще страшніший, ніж бій огнистою зброєю.
Бій тривав вже з півгодини: ні запорожці не вступалися з залу, ні москалі не переставали лізти наосліп. Раптом сталося несподіване. Яковлєв виглядів, що вал не скрізь боронять запорожці. Він зміркував се і в найбільший розпал рушив два полки донців на те місце, котре боронили чумаки й крамарі. Вправні в ручнім бою донці поскидали довгими списами чумаків із валу; в козачій лаві сталася велика вирва, але її миттю заповнили піші ратники. Їх набралося стільки, що запорожці розгубилися між ними, як губляться червоні будяки в зеленім буйнім житі.
Одбиваючись від розсатанілих москалів, що налопом насідали звідусіль, Зінець звелів запорожцям одходити до замку.
Жінота й діти зчинили такий плач, що його, здається, мусів почути салі Бог. Люди вискакували із хат і втікали до заліку, а їх добро: хати, комори - все господарство палили москалі.
Біля замку збилися всі, хто не міг держати в руках зброю: діти й жонота.
Глянув Зінець на нещасних, і його серце обкипіло кров’ю.
- Та невже я маю зоставити їх на наругу москалям, а сам, маючи шаблю в руках, сховаюся за мури і буду дивитись, як москалі ґвалтуватимуть дівчат, безчеститимуть молодиць?.. Ні, краще я раніш накладу головою! - помислив він,
- А ну, всі козаки із замку, виходь на двір! У замок нехай ховаються білі голови із дітьми! - дав розказ Зінець. - Умремо, хлопці!
- Умремо, батьку! - відповіли січовики.
Московські гармати робили велику шкоду запорожцям, але вони стали з голими шаблями навколо замку й ні на ступінь не поступилися.
Зінець наказав міщанам та чумакам одбивати московське наступання, а сам, згромадивши біля себе запорожців, вдарив з ними на густі московські навали.
Запорожці напружили всі зусилля, щоб розчахнути москалів надвоє. Коли б пощастило, тоді, зайшовши москалям в потилицю, можна було б оджахнути їх од замку!
Та ба! Ворожа сила була надто велика. Передні москалі й поточилися перед запорожцями, але зате задні ще гірше наперли. На одну запорозьку шаблю прийшлося п’ять московських. Сталася така тіснота, наче в церкві, навіть до ладу розмахнутись не можна було.
Москалі підмивали запорожців, вони ж, оточені з усіх боків ворогами, гинули, але перлися вперед!
Вся сила була в полковникові Зінцеві; його дужий голос жахав ворогів і надавав одваги товариству.
- Хлопці! Ану ще! Ану! Не шкодуйте московської шкури! Однаково вона підла - кожуха з неї не пошиєш! Рубай! Січи!
І він давав приклад товариству.
Дивитись збоку на Зінця було страшно. Полковник в однаковій мірі був вправний: як правою, так і лівою рукою, і через се лезо його шаблі не можна було навіть оком зловити. Воно то вниз вістрям, наче кара божа, звисало над головою москаля, падало на тім’я й глибоко вгрузало… То оберталось догори черева і, як сокира підчахує гілку на дереві, одчахувало правицю ворогові. То раптом шабля Зінця робилась прямою, як стріла, - била ворога просто в груди й виходила кінцем аж у спину.
У полковника й підручні добрі були: два рідні сини-юнаки, обидва вельми вправні у ручнім бої.
Упертість усе переможе! Перемогли й запорожці москалів! Кожної хвилини вони все глибше й глибше вганялися в московські лави. Ї хоч їх тепер вороги оточували з трьох боків, але ж і запорожці, наче клин дерево, розколювали москалів надвоє…