- Що я наробив?! Хоч би ти, полковнику, був мав на той час розум! - попрікнув Яковлєв Шарфа.
Той видивився.
- А що таке?
- Що таке? Всіх хохлів вигубили, а хто ж тепер переправить наші байдаки через пороги?
- Правда…
- Ось що, зараз же розішли в близькі околиці під’їзди. Але його перехопив Шарф.
- Марна надія. Мої драгуни ще як до Кодака йшли усі запорозькі зимівники попалили, а людей вистинали.
Руйнування Чортомлицької Січі
- Як знаєш, хоч з-під землі, а добудь мені стерничого! Не так легко було виконати цей наказ; навколо залягла руїна,
пустеля, і послані під’їзди надвечір повернулись впорожні.
Ба, не зовсім впорожні: під’їзд, посланий в бік Січі, привів на аркані якогось парубка. То був Олекса.
Непевним він видався Яковлєву, а надто очі, - як гляне ними на кого, то й здається, що збирається ніж встромити в груди.
- Звідки ти?
- Тутешній, з Кодаків.
- Хто такий?
- Я?… Мій батько стерничим був; я з ним байдаки перевозив через пороги.
- Ага!.. А сам ти зумієш переправити байдак?
- Чому ні, перевезу…
- Так?.. Ти перевезеш мої байдаки.
- Добре. Перевезу.
Яковлєв розгнівався:
- Я тебе, хохле, не питаю, а наказую!…
- Та про мене; чи питайте чи наказуйте - можу. Я навіть по два байдаки зразу можу переправляти.
- Ще краще. Менше згаємо часу…
Яковлєв сам повів Олексу до байдаків… Байдаків стояла сила - більше сотні; Олекса спинився біля двох найбільших галер.
- Нехай оці зв’яжуть кодолою до купи! - мовив козак.
Яковлєв звелів людям зробити, а коли було готово, поставив на передній галері біля Олекси двох донців з кольбами.
- Вважайте пильно! Помітите що непевне - коліть хохла!… Ну, рушай!
Олекса схопився за стерно.
- Мочи весла! - крикнув він. Веслярі махнули веслами: раз і вдруге…
По воді пішли брижі. Галери винеслись на середину річки; прудка течія підхопила їх і потягла у якусь невідому прірву…
Вже чути було, як десь реве вода То бурчав перший дніпровий поріг - Кодацький. З кожною хвилиною галери наближались до нього; вони вже не пливуть - летять!
Вода реве, вода піниться - у москалів від жаху волос на голові в’яне. Донці з кольбами біля Олекси полотніють.
Кам’яна забора! Вода звивається дуба з високої високості пала у прірву. Раптом галеру шарпнуло - кинуло убік; вона затрималась на мент на місці, буцім на мілизну сіла. Але налітає на неї дужа хвиля й кидає у другий бік, на вир… Закрутило передньою галерою, наче трісочкою, а в сей час задня наганяє її й з великою розгону б’є своїм носом у бік:. Затріщали дошки… У велику вирву хлюнула вода.
Донці, від великого переполоху себе не тямлячи, кинулись з кольбами до Олекси. А той пустив стерно із рук, в два скоки опинився на краго галери, зареготав і… шубовснув сторч головою у воду!
Донці очепірились за стерно, але в ту ж хвилину обидва попадали з ніг, бо галери зачали плигати з каменя на камінь, наче собаки через тини. Ось передня галера вибралася на такий високий камінь, що виглядав з води наче справжня скеля. Напоровшись на шпиль, галера проломила собі дно й застряла, як галушка на шпичці. Раптова дужа хвиля підмила галеру з одного боку, вона перехнябилась і гупнула у прірву. Задня галера переплигнула через камінь-скелю, але на самім вершечку також зачепилась, перевернулась і впала на передню галеру, наче віко на труну.
А потім набігла велика хвиля й покрила собою все. Від двох галер з московським військом лише біле шумовиння пішло по воді…
* * *
Походу на Січ Яковлєв до смерті не забув. Багато пригод він мав в дорозі, багато часу згаяв, багато людей згубив, а все ж нарешті добрався з своїм військом до Кам’яного Затона. Він до того запалився на запорожців, що навіть одпочити людям не дав, забрав у воєводи всю залогу і пішов добувати Січ.
Але гірке розчарування чекало на нього. До Січі не було жодного приступу із суходолу. Яковлєв довго никав понад берегом і, наче кіт на сало, поглядав на Кіш.
Поміркувавши, він звелів людям насипати за ніч високі шанці проти Січі. Як же сонце зійшло поставили москалі на ті шанці гармати.