Гармаші вимірили, пальнули і… покрутили носами. Бомби не досягли до Січі й попадали у воду.
- Чи не чорт завзявся поводити мене? - гнівався Яковлєв сам на себе. - Я знищив Келеберду, я здобув Переволочну, зруйнував обидва Кодаки! Я самотужки переплив через усі дніпрові пороги, вирізав кілька тисяч здорових бойних запорожців! Невже мав би злякатись тих калік, що засіли в Січі? Та й що мені Січ? Що мені запорожці? Що мені вода? На човни! На байдаки!
Він чвалом погнав коня до ближчого табору. То оташувались драгуни полковника Урна.
- Полковнику і ви, «ребята»! Ось вам мій наказ: на човнах чи вплав, живі чи мертві, - але доберіться до Січі і добудьте її!
Полковник Урн таки зразу опішив свій полк: і велів драгунам сідати на човни.
- Одчалюй!
.Яковлєв стояв на березі і стежив очима за човнами. Ось вони вже вигреблися на півдороги, а в Січі тихо, наче всі там вимерли. Скоро й берег. Весла черкають об пісок. Мілизна. Полковник Урн, вихопивши шпагу, став на увесь зріст.
- Слухай! Вилазь із чов… - Останнє слово команди, застрягло у нього в роті.
Запорожці принишкли не дарма. Притаївшись за валом, вони добре вимірили із самопалів, гаківниць та гармат… Припустивши москалів до берега на скільки можна було, Богуш крикнув:
- Бий!
Гупнув страшенний залп. Гарматні кулі вдарили в самісіньку гущу москалів. Одна бомба поцілила Урна в голову й одірвала її. Куля й голова, наче два гарбузи, покотилися у човні, а тулуб, постоявши хвилинку на ногах, перехнябився і булькнув у воду. За першим залпом гупнув другий - ще страшніший; на сей раз запорожці пальнули із усієї огнистої зброї, яка у них була. Кулі із рушниць поклали покоси московського трупу, бомби із гаківниць побили човни, подірявили байдаки, і вони стали тонуть.
Ті драгуни, котрі зосталися цілі, вдарились було навтьоки; але як ти втечеш, коли у воді лежало трупу, як мосту. Навіть води з-під них не було видко, булькотіла якась червона юшка.
Оджахнувши огнистою зброєю напастування москалів, запорожці цим не вдовольнились. Користаючи з тії нагоди, що за густим пороховим димом світу було не видко, Богуш із сотнею запорожців, сівши на легкі чайки, нагло напав на драгунів вже на воді. Цього москалі цілком не сподівались і кинулись врозтіч - хто куди влучив. Але запорозькі чайки легко обганяли важкі московські байдаки. Зачепивши залізним гаком за бік байдака, січовики перелазили у нього із чайок, і тоді між ними й москалями зачиналася сїча - не на життя, а на згин!
Тяжкі хвилини переживав Яковлєв: на його очах запорожці громили й винищували найкращий регімент - цвіт усього війська, а він не міг подати жодної потуги. Зосталося одне - бігати понад берегом, ламати руки, рвати чуба і клясти в батька-матір собачих синів запорожців.
Нарешті недобитки-драгуни вибрели із води. Яковлєв почував себе як побитий пес, він одвів все військо на милю від Січі, щоб зализати виразки.
Пристигла ніч… Яковлєв забрався в свій намет і там промучився цілу ніч, не заснувши ні на волосинку. Він до крові покусав нижню губу, висмикав решту волосся із рідких вусів, але… нічого не придумав, чим би зарадити лихові.
«В облогу Січ взяти?.. Штурмом добувати?.. Що робити? На що зважитись?» - такі думки сушили мозок Яковлєву.
А в душу, як гадюка в щілину кам’яної стіни, заповзав одчай.
Коли вранці полковник вийшов із намету, то виглядав жовтим-жовтим, наче квіт соняшника, губи ж посиніли, як бузинник.
Не поміг москалеві Бог, - чорт поміг! Він послав свого рідного брата, зрадника Гната Галагана, полковника компанійського полку. Полковник: продерся крізь запорозькі кордони з цілим компанійським полком, щоб дати потугу москалям як ті будуть Січ атакувати. Яковлєв так зрадів цій пригоді, буцім вдруге на світ народився.
- Галагане! - мовив він. - Люди кажуть, що ти був полковником на Січі! Навіть товариство вибирало тебе за кошового аж двічі! Ти мусиш знати Січ, як старець свою торбу. Я певен, ти звістен про таємні шляхи, що ведуть у Січ! Проведи мене ними!
Галаган розсміявся.
- Ваша мосць, питаєте про таємні шляхи? Але ж Січ звідусіль одгородилась од суходолу водою.
- Так, так… Цілком запаморочило мені голову. Але ти, полковнику, знаєш гаразд січові звичаї, секрети військові запорозькі, - повідай їх нам!
Галаган мовчки покрутив головою.
- Нарешті вигадай щось таке, щоб ми через тую вигадку могли прибрати до рук Січ! - нетерпеливився Яковлєв.
Замислився Галаган, аж очі заплющив і тяжко засмутився. Не відав Яковлєв яка боротьба відбувається в душі у козака. Галаган думав:
- Вже я один раз зрадив Україні. Ні, не Україні - гетьманові Мазепі. Ба - ні, таки Україні зрадив! Україні! Мазепа повстав за Українську справу… Я не зносив Мазепу, від нього занадто тхнуло лядським духом. Я не повинен був зрадничого вчинку робити, але… поповнив! Сталося… То я сам вчинив, а тепер мені велять вдруге зрадити Україні! І як тяжко… ах!.. Віддати чужинцям за спасибі Запоріжжя?! То отеє я маю так віддячити матері Січі за те, що вона нікому не відомого Гната, у котрого було тільки й слави, що родився від простого козака, тільки й багатства, що драна свита на плечах, а на їй стільки лат, як на селі хат, зодягла й нагодувала?! Чи ж не в Січі я добув військової слави, пошани й почоту? І за все це маю віддячити московськими карами? Руйнуванням?!