Густим дощем полетіли московські бомби на Кіш.
Січовики в боргу не зостались: тридцять запорозьких гармат грякнули зразу! Передня московська перевоза задиміла і закурілась. Бомби замісили в один заміс гармашів і пішаниць, розбили скрепилика, - перевоза розплилася, а гармати і побиті ратники впірнули у воду!
Запорожці густо вкрили вал; немов з одних грудей прорвався їхній крик:
- Слава! Нехай гине ворог!
Після цього січові гармаші стали бити із гармат по другій перевозі. Але в неї було тяжче поцілити, Цю перевозу москалі на скору руч зачепили товстою колодою, а два байдаки стали тягати її за собою, так що вона, не спиняючись на однім місці, не переставала стріляти із гармат по Січі.
Під їх захистом московські човни і байдаки поволеньки під’їздили до берега.
Між ворогами залягла така близька далина, що стріляти із гармат не можна було. Тоді вояки взялися за дрібну огнисту зброю: за пістолі, самопали, мушкети… А тимчасом запорожці один по другому перелазили через вал і на череві плазували до берега.
Води із-за порохового диму не було видко, та й сам дим походив на туман. Москалі не вигреблися до берега - запорожці перестріляли всіх їхніх веслярів. Тоді ратники кинулися вплав, але з берега на них вдарили січовики: вбрівши по пояс у воду, товариство стало лавою і загородило голими шаблями москалям дорогу до суходолу.
Зчепилися при місячнім світлі!
Щаблі кресали іскри, залізо гарчало. Поранений вояк впірнав у воду Й тонув, стоптаний ворогами і товаришами… Зачервонилась вода кров’ю й стала схожа на буряковий квас.
Не витримали москалі! Юрбою сунули назад до байдаків, але хвиля загнала їх далеко на середину затоки. Котрий з москалів вмів плавати, той, кинувши зброю, пробував виплисти; та десятки рук тих, що не вміли плавати, очепірювались за плавця і тягли його на дно.
Запорожці гналися за москалями, аж вода досягла їм по шию. Аж се раптом на валах закричали гармаші: - Братці, потуга! Від хана потуга прибуває! Радісна звістка, як огонь кострицю, запалила запорожців і вдихнула в їх серця певність в перемогу! Багато добрих плавців, кинувши зброю, попливли в наздогін за москалями; ловили їх і топили, схопивши за горло, наче баби кошенят.
Тимчасом на валах повстала якась метушня: не то переполох, не то й не знати що. А потім гармаші закричали не своїм голосом:
- Зрада! Товариство, пекельна зрада! Галаган - песький син з компанійцями!
У запорожців, котрі рубалися з москалями, навіть кров заморозило. Першим спам’ятався Богуш.
- До мене, дітки! - закричав він. - До мене!
Спотикаючись, захлинаючись водою, поспішали запорожці за своїм отаманом на берег. Але, не добрівши, спинились, наче вкопані: на валах і на березі густо набилося компанійців, а попереду усіх сам Гнат Галаган, - стоїть, хизується!
- Ха-ха-ха! Баба хотіла видри та сама насилу видралася! Ану, хто хоче живоття - кидай зброю!
- А!.. Чортів виродку! Пекельний сину! То ти так віддячив нам за нашу хліб-сіль?! Бодай же щез з білого світа! Бодай під тобою земля горіла на десять миль вглибину! Стережися ж, недовірку свинячий!
Богуш, зціпивши кулаки, порвався проти Галагана, а за ним і все товариство.
Гнат махнув рукою - компанійці усі як один вимірили із рушниць у січовиків. Братчики прикипіли до жовтого піску.
- .Не робіть собі на пеню - кидайте зброю, а тоді й на берег вилазьте… Та розкажете, за які вишкварки завелися ви з москалями? Багатий за багатство, а убогий бог зна й за віщо вже!… Щоб вас! Хіба не краще солом’яна згода, як золота звада?
Галаган говорив спокійно, усовіщуючи, ніскільки не образившись на прокльони Богуша. А се ще гірше розпалило отамана.
- Дітки! - мовив Богуш, - чи ви чуєте що ота скажена гадюка каже?… Та краще загинемо, але не потопчемо під ноги козачої слави і гонору нашого військового не закаляємо!
- Вгамуйся, старий! Загинете усі даремно безславною смертю! На кожного із вас три кулі приходиться - ось тільки руште… Чи, може, ви хочете зробити так, як посполит казав: «на злість моїй жінці бийте мене!». А ти, отамане, надаремне зневажив мене ледачими словами. Коли ти батько, то краще подбай щоб дітки цілі зостались! - Допікав Галаган ущипливими словами.
Богуш безсило похилив на груди голову.
- Чиніть дітки, що самі знаєте, - сказав він надломленим голосом.
Запорожці завагались:
- Коли 6 тільки Гнат не задумав херхелювати над нами, коли кинемо зброю!
- Запевняє.
- Що варт голе запевнення?
- Він тобі й забожиться!
- Куди ж пак! Йому забожитися, як собаці муху з’їсти! Хіба не знаєш Галагана? У вічі як лис, а за очі як біс.
- Еге-ж, дивиться лисицею, а думає чортом!