- Черево ж у вас! - засміявся, - Тепер таких і не видати.
Дід ображено віддув губи і ніяково підтягнув шаровари.
- …теє… - промовив, не знаючи мабуть що сказати на таке зухвальство.
- І ніс у вас який же став! - насмішливо дражнив діда. - Червоний, горбкуватий, наче старий огірок. Та хіба, діду, не такий був колись.
Тепер дід уже розізлився.
- А певно, що не такий! А позатим, пане, не чіпайте мене, а то…
І дід, ображений, почав уставати з-за столу. Він глянув, як йому здавалося, востаннє на молодця, і враз відчув, що його погроза зависла в повітрі і розплилася наче люльковий димок.
- От вражий син! - пробурмотів, сідаючи за стіл. Він ще раз підозріло глянув на юнака. А цей підсміхнувся приязно і веселі вогники блимали в його очах. Все-таки дід відчував, що за веселістю цієї чужої людини, крився глибокий біль і сумне серце.
Чужинець оперся тепер вигідно об дерево і витягнув ноги під столом. Він мав на собі чорний, довгий по коліна кабат, стягнений у поясі вузьким ременем. Не то спудей київської академії, не то вчений канцелярист.
Обоє замовкли. Дядько глипав час від часу на юнака і не казав ні слова. Корчмар, що здавалося, іноді прислухувався до їхньої розмови, не зрозумів про що їм ішло і зайнявся своїми ділами. А чужинець глядів кудись далеко перед себе. На світі розгорнулася весна, і в садку цвіли яблуні, химерний вітрець звівав тендітне квіття і клав на землю пишний біло-рожевий килим. Здалеку видніли хати, розкинені серед свіжої зелені і заквітлих дерев, а побіч даленів розлогий шлях, що заникав в останніх проміннях сонця на далекому обрії: насправді шлях ішов далі, ген кудись у південні татарські землі. Випили знову. Молодий чоловік неохоче відвернув зір від обріїв і спитав:
- Як ви називаєтеся, діду: Опанас може?
- Та Опанас, - здивовано відповів дід, - а звідки знаєш?
- Бо виглядаєте на Опанаса, - вибухнув сміхом юнак.
Замовкли. Дідові здалося, що якийсь несамовитий усміх застиг на обличчі молодої людини. Тепер почав жалувати, що погодився сісти за стіл з тим дивним чужинцем. Ніби десь стрічати уже в житті цю людину.
- Тю, нечиста сило! - гукнув нагло дід і вдивився у риси лиця незнайомого, - якби не знав, що від того часу минуло шістдесят років, думав би Марко! Живий Марко!
Так; він сам зачепив чужинця. А цей оглянув його спокійно своїми чудними очима і бліда усмішка промайнула його обличчям. Дід погодився сісти разом і випити по чарці.
- Вибачайте, пане, - сказав тоді Опанас, - ви бо нагадали мені Марка запоріжця, мого побратима. Скородили ми татарські ребра, вганяли по степу, сиділи разом у плавнях, жили в одному курені. Тільки давнизна це, пане, вас тоді ще й на світі не було.
- А я, - відповів спокійно чужинець, - таки справді Марком зовуся.
- Чи не будете ви сином, та ні внуком хіба оцього мого побратима? - заговорив дід і знову пильно глянув на Марка.
Тоді Марко випрямив свою юну постать і підступив до діда.
- Ні, ні, я не син і не внук, - сказав.
Він наблизив своє лице до Опанасового і поволі та уважно розглядав його риси. Врешті вдоволено засміявся.
- Ця близна з війни? - спитав, показуючи на голову діда. - Татарська шабля?
- На Перекопі! - гордо відповів дід.
- На Перекопі! - кивнув головою Марко.
- А я хіба піду, - не втерпів малий Юрко. Горілки він ще не пив, Його тягнуло до дитячих забав скоріше, як до байдужих і нецікавих розмов.
Дід хотів теж відійти з онуком, але Марко чемно прохав його залишитися.
- Спішно? Ні? То залишіться. Погуторимо. Перцівки! - гукнув корчмареві.
- Іди, йди, Юрку, - сказав дід, - скажи дома, що скоро прийду.
Смакували горілицю, закушували потрохи, і пішла балачка про буденні справи діда, про це і те, як це звичайно буває між незнайомими.
Марко глянув за Юрком, що побіг босоніж у село і вже зникав серед перших садів. Старому Опанасові почав п’яніти світ.
- Кажеш, я похожий на твого Марка? - спитав знічев’я чужинець.
Дід зиркнув на нього ще раз, і йому здалося, що Марко дивиться на нього якось насмішливо, не по-людськи, а по-чортячому.
- Відьмак може… - подумав дід.
- Похожий кажеш? - настирливо питав Марко.
Він устав від столу і знову нахилився до Опанаса, А старий забув ураз, де він, забув довгі роки і часи, які минали. Він бачив тільки Марка, свого побратима, друга юних років, коли вони обоє були на Низу, разом ходили у походи і разом вернулися домів. Те саме лице і той самий чортячий усміх.
- Похожий! - вигукнув нагло дід і сам здивувався, чому його голос став такий твердий і самовпевнений.
І він потонув у далеких мрячних спогадах.
В тих давніх часах Марко залицявся до красуні Катерини. І коли вертався з побратимом Опанасом у рідні сторони, вийшли проти них з привітом і належними почестями старшина і ціле село. Хлібом і сіллю, чолом, козаки!